Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

просто так звемо, ми на інтерес.

– А який інтерес?

– Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєш – живим залишаєшся, якщо ми – з нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.

– Не слухай ти їх, – до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. – Вони поговорять-поговорять – і заткнуться. Давай краще покуримо і вип’ємо.

– Тут палити не можна, – Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. – Мене Нюся попереджала.

– Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? – Чорнявий підморгнув. – Вона нас з Артемкою приймала, – кивнув він у бік хлопчиська. – Дуже сильно плакала, гарне дівча.

– А як вас сюди занесло? – Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутніло, а потім прояснилося. «Ось це – кайф!» – подумав Кабан.

– Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потім у бізнес пішов.

Кабан знизав плечима:

– Я боксом мало цікавлюся, я «Формулу» дивлюся.

– Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці», а тут ці п’ятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробиці, як їм правильно доїхати, і лише ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкою відразу накрило, а потім і цих. А хто стріляв, звідки стріляли – невідомо, та і яка тепер різниця? Мертві ми.

Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості й запитав:

– Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечі синці бачив…

– А, це! – посміхнувся Воха. – Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він знаєш, як стріляє? О-ого! Ти дивися, якщо раптом ці п’ятеро зеків будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми їх швидко притиснемо.

– А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а синочок твій – ні?

– Розумієш, засмутився він дуже, що так рано помер, цілий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.

– А чому вас не забирають?

– Ех, Сірий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що війна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти – не вийти. Дружина у мене там залишилася, і дочка молодша, сім років.

– У мене теж дочка, тільки старша трохи.

– Сірий, а ти ж – укроп? – відгукнулися знову картярі. – Укропище! Бандерівець! Ну, і де ти залишив свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?

– Я за те, щоб людей не вбивали і в мій дім не лізли.

– Ага, і тому ти тут у мирних громадян стріляєш?

– Я не стріляю.

– А нам все одно, аби пенсії платили, – звідкілясь із темного кута вагона відгукнулися два дідусі й бабця. – Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.

Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Всі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, але біля дверей чулося підозріле ворушіння і дзвін ключів.

– Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за Антоніною Федорівною Полозковою, 1923 року народження, – почувся чоловічий голос без зброї.

Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся в укриття, прошмигнув між трупів зі спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і причаївся під ковдрою. Поспішаючи, він не встиг надіти маску, і різкий трупний запах буквально розідрав ніздрі. Захотілося встати і вийти на вулицю проблюватися. Двері відкрилися, і морг залило незвичним денним світлом, слідом за яким приємно потягло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові зразу ж захотілося чхнути.

– Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, – сказав уже знайомий голос, і в отворі дверей промайнули сині лікарняні штани.

– Що ж вони всі у вас так у купі лежать? І запах… – другий голос належав сірим, з блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.

– На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? – запитали сині лікарняні штани.

– Ні, я суддя, – відповіли сірі з відливом.

– Шкода.

– Я суддя господарського суду! – вагомо, з викликом, уточнили сірі випрасувані брюки.

– Я співчуваю, – парирували сині лікарняні.

– Що? Я не зрозумів.

– Я глибоко співчуваю вашій втраті.

– Так, це моя мама. Ось вона.

– Добре, давайте покличемо поховальників.

По тамбуру загуркотіли важкі черевики, і в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.

– Ось цей… ця людина, літня жінка, мама, – не відразу знайшов правильні слова суддя. – Зліва, під тим військовим, вона в темній хустці. Як ви можете так зберігати небіжчиків? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете їх принаймні по полицях? Це просто обурливо!

Кабанові здалося, що сині штани навіть гмикнули від задоволення:

– І це ви мені кажете?

Поховальники, особливо не панькаючись, відсунули одного з п’ятьох вояк убік і почали діставати Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого світла, а потім байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка.

– Обережніше, – зашипів суддя. – Кладіть на носилки і виносьте. Заради бога, обережніше!

Жінку, нарешті, винесли, і сині штани закрили двері на ключ. «Цікаво, сині штани знають про мене? Напевно ж, не можуть не знати», – подумав Кабан.

Найгірше було з куривом. Нюся найсуворішим чином заборонила палити в морзі: «Помітять одразу, і тоді і тобі, і мені кінець. Тебе хоч розстріляють, а ось що мені буде…» Підвести Нюсю Кабан ніяк не міг, тому боровся з бажанням закурити як міг. Найсильніше накривало зранку, коли кашель упритул підступав до горлянки і стискував залізною хваткою, душив грудну клітку, а рука сама тяглася до єдиної пачки сигарет. Якби у цей момент хто-небудь зайшов, Кабан не міг би гарантувати, що витримає і не закашляє. Першу сигарету він випалював, коли його вели на процедури через двір лікарні. Стежинку добре було видно з вікон і навіть, як стверджувала Нюся, з кабінету головного лікаря, але вони йшли манівцями: під стінками, за кущами, перечікували під розлогим старим кленом і за старою господарською, колись давно побіленою спорудою, під дахом якої було викладено цеглою «1913». Ось тут Кабан зупинявся і викурював, блаженно затягуючись, свою першу за день сигарету. Нюся і Женя не палили, зате Вікуся диміла, як паровоз, розуміла його горе і завжди дозволяла викурити ще одну сигарету, яку він підкурював одразу від попередньої. Та