Читати книгу - "Божа кара"

Що я пережив, коли хлопці сиділи ув’язнені, а потім і під час суду, — не побажаю й найлютішому ворогові. Весь час здавалося, що Сашко не витримає, назове мене, і тоді вже ніщо мені не допоможе. Як після цього явитись на кафедру, дивитися у вічі колегам, студентам? Вони, звісно, нічого не скажуть, побояться, але відчувати щохвилинно, що про тебе все знають, бачити, як враз замовкають при одній появі твоїй, було б понад мої сили.

Та до того ж мені було жалко Сашка, до якого я прив’язався усім серцем. Його довірливі очі весь час пекли мою душу, я не знав, як спокутувати перед ним свою мимовільну провину. Навіщо, ну навіщо я саме йому дав рукопис Дзюби? Наче не було інших студентів. Та хіба я міг думати, що все так обернеться? Що дійде до суду?

Сашко, єдиний у матері син. Часто думав про неї, як вона перенесе оце горе. Дуже, мабуть, схожа на сина, така ж тендітна й беззахисна, — чи довго зламатися, впасти у відчай, у розпуку…

І коли відбувся суд (міліції, розповідали, нагнали — мало не з усієї України)… коли хлопцям присудили по шість-сім років суворих таборів та п’ять років заслання, я вирішив з’їздити до Сашкової матері, зняти хоч частку гріха зі своєї душі. Поспівчувати, допомогти не тільки порадами, а й матеріально. Був уже доцентом, так що міг урвати якусь сотню з сімейного бюджету.

Спершу хотів узнати адресу у відділі кадрів, та одразу ж роздумав. Кадровики — майже всі кадебісти, що вийшли на пенсію, зв’язатися з ними — не обібратись біди, то краще вже звернутись до шефа: хто-хто, а він може взнати адресу.

Шефові мій намір сподобався:

— Непогана ідея! Їдьте й не роздумуйте. Повернетесь — поінформуйте. Нас цікавить, як зреагувало на цю подію село…

Дав адресу ще й двісті карбованців.

— Беріть-беріть, ми не розоримось.

Я хотів до цих двохсот додати ще й свою сотню, а потім роздумав. Вистачить поки що і цих.

Сашкове село було в нашій же області: спершу електричкою, потім годину автобусом. Вийшов у неділю з дому о сьомій, а о десятій був уже на місці.

Село як село: колгоспна садиба, клуб, школа, сільрада, крамниця, великий ставок, оточений з усіх боків садибами, гуси й качки на воді, кури й собаки на вулиці, люди, що зрідка стрічаються (кожне обов’язково привітається), і якась особлива устояна тиша, можлива лише в селі. Зрідка проїде машина, ось і наш автобус прочмихав, зупинився коло крамниці. З нього так і посипались: з клумаками, із кошиками, з мішками. Вийшов і я. Постояв, озираючись, до кого звернутись, підійшов до людей, що сиділи біля крамниці на лаві. Діди і бабки, молодих щось не видно.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Ганна Ткач?

— Це яка Ткач? Мати того осуждьонного?

— Господи, та за що ж його й засудили?

— Було за що. В нас даремно не судять.

— Пограбував когось альбо вбив…

— Та що ви таке кажете! Бога побійтесь!

— Кажу, бо знаю…

Отак. Пограбував або вбив. Іншого й буть не могло. Люди-люди!..

Я не став їм пояснювати, за що засудили Сашка: все одно не зрозуміють. Натомість спитав:

— А де вона живе?

— Ідіть отакечки вулицею. Ідіть, ідіть, а як побачите тополю, що росте коло хати, ото і Ткачиха. У нашому селі ні в кого тополя не росте, тільки в Ткачихи… А ви їй родич, чи як?

— Родич, родич… Бувайте здорові!

— Ходіть на здоровля.

Тополю побачив ще здалеку. І чим ближче підходив, тим вищою вона ставала. Наче росла на очах. Дерева, мимо яких я проходив, — шовковиці, яблуні, вишні, — стояли завмерлі: не ворухне, не війне, а ця зверху донизу стікає сріблястим листям. І тремтить, тремтить, як у пропасниці. Мені стало якось аж не по собі од безголосого того плачу.

Двір теж — німий і порожній, якийсь аж померклий, незважаючи на ясне сонце вгорі, і тільки половина стіни старенької хати святково біліє свіжою крейдою, а друга наче обрізана: чорніє, обшарпана, в патьоках рудої глини. Тут же валяється й відро, все в крейді, і кинута щітка. І такою тугою віяло од недобіленої тієї стіни, такою розпукою чорною, що я зупинивсь мимоволі, не сміючи ступити до двору. Врешті наваживсь, пройшов у ворота, що трималися на чесному слові, ступив у сіни, пригинаючи голову, щоб не вдаритись об низенький одвірок, постукав у двері, вже хатні. Так обережно постукав, наче там лежала важкохвора людина…

Ми сиділи коло столу і розмовляли. Хоча про що можна розмовляти з матір’ю, яка втратила єдиного сина! Вона весь час плакала, сльози котилися по застиглому обличчі, а вона не помічала навіть, що плаче. Я її втішав як міг, казав, що Сашко не довго й сидітиме, що його невдовзі й випустять, хоч сам не вірив у те, що казав, але ж мусив щось говорити — мовчати просто не зміг би, а сказати правду — тим більш. Вона ж повторювала одне й те ж:

— Господи, за що на нас така кара?!

І ще додавала, що раяла йому йти в трактористи, жив би людиною, так не послухався: «Я, мамо, хочу вчитись». Довчився…

І знову як стогін:

— Господи, за що на нас така кара?!

Я ще запитав:

— Ви були на суді?

— Їздила. Так міліція не допустила. Ніззя, не положено. Не положено вже й рідну дитину побачити.

Став давати їй гроші — відмовлялася, ледь умовив. Майже силоміць тицьнув їй двісті карбованців, що пекли мені руки.

— Беріть-беріть, пригодяться. От Сашкові посилку, та й переказ йому не завадить.

Взяла, притулила до грудей:

— Чим же ми вам віддячимо?

Ет, що там дякувати… Самого душили вже сльози.

Попрощавшись, вийшов із двору на вулицю, оглянувся: тополя все ще тремтіла, стікаючи сріблястими сльозами, і здавалося, кінця-краю не буде тому німому плачу.

Чомусь згадалося: «Пограбував альбо вбив». І мене всього пересмикнуло від болю.

Проклята країна! Проклятий народ!

Буде, буде вам дослідження, товаришу шефе, про те, як зреагували на цю подію в селі. Правильно зреагували, як і слід було сподіватись. З таким народом що хочеш роби, хоч у землю затоптуй — кректатиме, а реагуватиме правильно…

Оце, здається, і все. Більше нічого не можу додати. Хіба що те, що добрався додому і, натомлений, змучений, мертво проспав до самого ранку.

Калюжний Віктор Андрійович,

заслужений діяч науки, професор,

колишній стукач КДБ.

P. S. Я давно уже отримую персональну пенсію, хоча