Читати книгу - "Небудь-де"

в живих кольорах. Трохи відстаючи від зображення, з труби долинув голос, і з тріском заговорив з середини фрази:

— …що два міста такі близькі й водночас такі далекі; властителі над нами, й знедолені, ми, що живемо внизу й між шпаринами.

Дуері дивилася на екран, і з її обличчя нічого не читалося.

— … та однак, — сказав її батько, — я тримаюся думки, що нас, тих, що населяють Долішнє, насправді підриває наша жалюгідна клаптиковість. Система феодів і земель дурна, вона сіє між нами розбрат. — Лорд Портико був одягнутий у потертий старомодний смокінг і мав ярмулку. Його голос наче долинав до них крізь віки, а не дні чи тижні. Він кашлянув. — Це не тільки моє переконання. Є такі, що хочуть залишити все як є. Є такі, що хочуть погіршити ситуацію. Але є й такі…

— Ти можеш його перемотати? — спитав маркіз. — Знайти останній запис?

Дуері кивнула. Вона торкнулася важеля зі слонової кістки: зображення зблідло, розпалося, видозмінилося.

Тепер на Портико було довге пальто. Ярмулка зникла. Збоку на голові з'явилася багрова рубана рана. Він вже не сидів за столом. Він говорив тихо й настирливо.

— Не знаю, хто це побачить, хто це знайде. Але ким би ви не були, будь ласка, віддайте це моїй дочці, леді Дуері, якщо вона жива… — статична перешкода викривила зображення й звук. А тоді: — Дуері? Дівчинко, все погано. Не знаю, скільки маю часу, перш ніж вони знайдуть цю кімнату. Гадаю, що моя бідолашна Портія і твої брат і сестра вже мертві. — Якість звуку й зображення почала гіршати.

Маркіз глянув на Дуері. Її обличчя зволожилося: сльози лилися з очей і блищали на щоках. Здавалось, що вона цього не усвідомлювала, бо не зробила жодної спроби їх витерти. Вона просто дивилась на зображення батька й слухала його слова. Почулося рипіння. Екран засніжив. Знову зарипіло.

— Слухай мене, дівчинко, — сказав її мертвий батько. — Піди до Ізлінтона… Ізлінтону можна довіряти… Ти мусиш вірити в Ізлінтона… — Зображення зблякло. Кров текла в нього з лоба на очі. Він витер її. — Дуері? Пометися за нас. Пометися за свою родину.

З грамофонної труби долинув гучний гуркіт. Портико повернув голову геть від екрана, здивований і нервовий.

— Як? — сказав він і вийшов з кадру. Якусь мить зображення не змінювалося: ані стіл, ані чиста біла стіна за ним. А тоді в ту стіну вдарив струмінь живої крові. Дуері сіпнула за важіль, загасивши екран, і відвернулася.

— Візьми, — маркіз подав їй хустку.

— Дякую, — вона втерла обличчя і добряче висякалася. Тоді її погляд завмер у просторі. Нарешті вона сказала: — Ізлінтон.

— Я ніколи не мав справ з Ізлінтоном, — сказав маркіз.

— Я думала, що це просто легенда, — сказала вона.

— Зовсім ні, — він сягнув рукою через стіл, узяв золотого годинника й розкрив його пальцем. — Славна робота, — зауважив.

— Це батьків, — кивнула вона.

Він із клацанням закрив годинник.

— Пора йти на ринок. Містер Час нам не друг.

Вона ще раз висякалася й сховала руки глибоко в кишені шкіряної куртки. Тоді вона розвернулася до нього, насупивши своє ельфійське обличчя з яскравими дивнобарвними очима.

— Ви справді гадаєте, що можна знайти охоронця, який зміг би впоратися з Крупом і Вандемаром?

Маркізове обличчя освітилося сліпучо-білою усмішкою.

— Ніхто не мав проти них жодних шансів аж від Мисливцевих часів. Ні, мене влаштує той, що зможе дати тобі трохи часу на втечу. Він пристебнув ланцюжка до свого жилета й опустив годинника у виріз кишені.

— Що ви робите? — спитала Дуері. — Це батьків годинник.

— Він його вже не носить, чи не так? — маркіз поправив золотого ланцюжка. — Отак. Виглядає доволі елегантно. — Він дивився, як її обличчя міниться різними почуттями. На ньому відбиваються горе, злість, а тоді, нарешті, примирення.

— Нам треба рушати, — тільки й сказала вона.

— Міст уже недалеко, — сказала Анестезія.

Ричард сподівався, що це так. Вони палили вже третю свічку. Стіни мерехтіли й сочилися, а коридор наче тягнувся у нескінченність. Ричарда вразило те, що вони й досі під Лондоном: він був майже впевнений, що вони вже подолали добру половину дороги до Уельсу.

— Мені дуже страшно, — провадила вона. — Я ніколи не переходила цього мосту.

— Ти ж наче казала, що вже бувала на ринку? — спантеличено спитав він.

— Це ж Плавучий ринок, дурнику. Я тобі вже казала. Він переїздить. Буває в різних місцях. Минулого разу, коли я там була, він проводився у тій вежі з великим годинником. Біґ… щось там. А наступний був…

— Біґ-Бен? — спитав він.

— Може бути. Ми були всередині, де обертаються всі ті великі коліщата, і на тому ринку я дістала оце… — вона підняла намисто. Вогонь свічки жовто виблискував на гладенькому кварці. Вона всміхнулася, мов дитина. — Тобі подобається? — спитала вона.

— Воно чудове. А дороге?

— Я виміняла його за якесь добро. Так тут влаштований ринок. Ми міняємося різним добром.

А тоді вони звернули за ріг і побачили міст. Так міг виглядати один з мостів через Темзу п'ятсот років тому, подумалося Ричарду; величезний кам'яний міст, що простягався ген далеко в ніч над широкою чорною безоднею. Над ним не було неба, а під ним — води. Він здіймався з темряви. Ричард задумався, хто міг його збудувати й коли. Його дивувало, як щось подібне могло існувати під Лондоном, щоб ніхто про нього не знав. Він відчув, як його шлунок ніби полетів у порожню безодню. Він усвідомив, що глибоко й жалюгідно боїться цього моста.

— А обов'язково треба іти через міст? — спитав він. — Хіба на ринок нема іншої дороги? — Вони зупинилися на краю.

Анестезія похитала головою.

— Ми можемо прийти до місця, де він проводиться, — сказала вона, — але ринку там не буде.

— Як це? Сміхота якась. Тобто, щось або є, або його немає. Хіба не так? Скажи, хіба не так?

Вона похитала головою. Позад них загуділи голоси, і хтось штовхнув Ричарда так, що він полетів на землю. Він глянув угору: якийсь грубо татуйований здоровань, одягнутий в імпровізовану гумову й шкіряну одежу, яку наче вирізали з інтер'єра автомобіля, холодно дивився на нього. Позаду велетня стояла дюжина інших людей, чоловіків і жінок — людей, що наче йшли на найдешевшу костюмовану вечірку.

— Дехто, — сказав Варні, що був у недоброму гуморі, — стояв мені на дорозі. Декому треба дивитися, де стоїть.

Якось давно, коли малий Ричард ішов додому зі школи, він надибав щура в канаві при дорозі. Коли щур його побачив, то став на задні лапи, зашипів і почав цибати, чим