Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

ну, ти ж їх знаєш, як ніхто, усі расисти, уся ця темінь об’єднались і встромили Гаррієт ножа в спину. Я ніколи не забуду її дзвінка. «Я розчавлена, — сказала вона. — Знищена». Найперше їх, звичайно ж, розлютили її спроби відновити й модернізувати компанію. Ну й, звісно ж, її намір обрати в правління Давіда Ґолдмана — сина рабина Віктора Ґолдмана. Та й ми теж долучилися до цього процесу, як ти знаєш, — Андрей якраз написав статтю про стокгольмських жебраків, що видавалася нам його найкращою роботою. Її всюди цитували, навіть за кордоном. Але люди з концерну…

— …визнали її за лівацьку нісенітницю.

— Ще гірше, Мікаеле, — за пропаганду «ледачих мерзотників, негодних навіть узятися до роботи».

— Невже вони так сказали?

— Щось таке. Та я гадаю, що насправді стаття тут ні до чого. Вона просто стала для них приводом ще більше підірвати позиції Гаррієт у концерні. Їм хотілося зупинити всі починання Генріка й Гаррієт.

— Ідіоти.

— Боже мій, ну, звісно! Та хіба нам це допомогло?! Я пам’ятаю ті дні. Здавалося, ніби земля вислизає з-під ніг. Я знаю, знаю, що мені слід було більше залучати тебе. Але я вважала, ніби ми всі лише виграємо від того, що ти зможеш концентруватися на своїх матеріалах.

— А проте я нічого путящого не робив.

— Ти старався, Мікаеле. Ти справді старався. Одначе я веду до того, що Левін зателефонував саме тоді, коли здавалося, що ми на самісінькому дні.

— Очевидно, хтось йому нашептав, що сталося.

— Поза всяким сумнівом. І тобі не треба казати, що спочатку я ставилася до того всього скептично. «Сернер» уявлявся мені таблоїдною халтурою. Але Уве не відступався, демонструючи все своє красномовство, і навіть запросив мене до свого нового великого будинку в Каннах…

— Що?

— Так, пробач. Про це я тобі теж не розповідала. Гадаю, мені було соромно. Але я все одно збиралася на кінофестиваль, щоб написати про ту іранську режисерку. Ну, знаєш, її ще переслідували за документальний фільм про дев’ятнадцятирічну Сару, закидану свого часу камінням. І мені подумалося, що нічого страшного не станеться, коли «Сернер» допоможе нам оплатити дорогу. Так чи так, а ми з Уве проговорили цілу ніч, і я, як і раніше, лишалася скептиком. Він так безглуздо хвалився, вдаючись до всяких комерційних вивертів… Та, зрештою, я все-таки стала до нього прислухатися, і знаєш чому?

— Він тебе вразив у ліжку?

— Ха-ха! Ні. Через його ставлення до тебе.

— Йому хотілося переспати зі мною?

— Він тобою безмірно захоплюється.

— Мели-мели!.. Дурниці!

— Ні, Мікаеле, тут ти помиляєшся. Він любить владу, гроші й свою віллу в Каннах. Але ще більше його гризе те, що він, на думку багатьох, не такий крутий, як ти. Без сорому казка, Мікаеле: Уве бідний, а ти шалено багатий. Глибоко в душі він хоче бути таким, як ти. Я це відразу відчула і мала б здогадатися, що ця заздрість може бути й небезпечною. Ти ж розумієш, що в основі кампанії проти тебе лежала саме вона. Твоя безкомпромісність змушує людей відчувати себе жалюгідними. Лише самим фактом свого існування ти нагадуєш їм про те, які вони продажні, і що більше тебе прославляють, то нікчемнішими видаються вони самі. А за таких обставин є тільки один спосіб боронитися — втоптати тебе в багно. Якщо ти впадеш, то їм стане трохи краще. Ця вся мерзота повертає їм невеличку гідність — принаймні вони це так собі уявляють.

— Дякую, Еріко, та мені справді начхати на цькування.

— Я знаю. В усякому разі, сподіваюся, так воно і є. Але я зрозуміла, що Уве дійсно прагне долучитися, відчути себе одним з нас. Йому хотілося скористатись із нашої репутації, і я подумала, що це може правити за добрий стимул. Якщо він мріє бути таким крутим, як ти, то перетворення «Міленіуму» на пересічне комерційне видання «Сернеру» завдасть йому краху. Якщо він уславиться як хлопець, що знищив один з найлегендарніших журналів Швеції, то зможе назавжди розпрощатись із залишками свого авторитету. Тому я справді повірила, коли Уве сказав, що й він сам, і весь концерн потребують престижного журналу і що він лише допомагатиме нам творити ту журналістику, в яку ми віримо. А ще йому хотілося брати участь у діяльності журналу, але я сприйняла це просто за вияв марнославства. Я думала, він хоче трохи повикобенюватися, щоб мати змогу казати своїм друзякам-япі, ніби він у нас піарник чи щось таке… Я й гадки не мала, що він наважиться зазіхнути на душу журналу.

— Одначе він наважився.

— На жаль, так.

— А як же твоя чудова психологічна теорія?

— Я недооцінила силу опортунізму. Як ти помітив, до початку кампанії проти тебе Уве й «Сернер» поводилися зразково, але згодом…

— …він з цього скористався.

— Ні-ні, з цього скористався хтось інший. Той, хто хотів нашкодити йому. Я тільки згодом усвідомила, що Левінові нелегко було переконати інших купити наші акції. Як ти розумієш, не всі в «Сернері» мають комплекс журналістської неповноцінності. Більшість з них — звичайнісінькі бізнесмени, що зневажають будь-які розмови про відповідальність за щось важливе. Їх дратував Левінів фальшивий ідеалізм, як вони це називали, і в кампанії проти тебе вони вгледіли шанс прищикнути йому хвоста.

— Це ж треба таке!

— Якби ти тільки знав! Спочатку все було гаразд. Від нас вимагали лише трохи пристосуватися до ринкової ситуації, і, як ти знаєш, багато чого з того мені подобалось. Я, зрештою, теж не раз думала, як залучити молодого читача. Мені здавалося, що в цьому питанні ми з Уве зможемо порозумітися, тому-то не дуже й журилася його сьогоднішнім виступом.

— Я це помітив.

— Та стався той несусвітній шарварок.

— Про який шарварок мова?

— Про той, що зчинився, коли ти саботував Левінів виступ.

— Я нічого не саботував, Еріко. Я просто пішов.

Еріка, лежачи у ванні, ковтнула вина й напружено всміхнулася.

— Коли до тебе, нарешті, дійде, що ти — Мікаел Блумквіст? — запитала вона.

— Я гадав, що вже потроху починає доходити.

— Щось не видно. Бо тоді б ти збагнув, що коли Мікаел Блумквіст іде посеред доповіді про перспективи розвитку його власного журналу, то зчиняється буча. Чи хоче він того, чи ні.

— Коли так, то перепрошую за саботаж.

— Я тебе не засуджую, більше не засуджую. Тепер, як ти міг помітити, вибачення прошу я. Це я поставила нас у таке становище. Мабуть, однаково вийшло б казна-що, незалежно від того, пішов би ти чи ні. Вони тільки чекали приводу, щоб на нас накинутися.

— То що ж сталося?

— Коли ти