Читати книгу - "Ковдра сновиди"

— Айну, — захриплим голосом проказав Гаян, — Айну, не треба… Не треба, я тебе прошу!

Той навіть не глянув на Гаяна.

— Моя земля, ти казав… Мої миряни! Ти думаєш, я зможу просто дивитись, як вони гинуть?!

Айну ледве що не кричав, і Гаянові стало так страшно, як ніколи досі. Та все ж він наважився підскочити й застережливо вхопити того за зап'ясток. Айну легко вивільнився, сяйнувши скорботним усміхом. Повітря навколо нього взялося тремкою млою, і Гаян побачив, як із богових передпліч виростають золотисті крила бойового обладунка… Коли на його світлій чуприні зблиснув високий шолом, Гаян невлад подумав, що молитви, либонь, не брехали, особливо ж про златосяйність і конегривість. А він іще насміхався…

Скоро поряд із ним постав досконалий, прекрасний воїн, цілком гідний не захоплення — обожнення… В його правиці сяйнув довгий важкий спис, чиє вістря світилося тією дзеркальною мішаниною, яку Гаян бачив тоді, коли Айну вирішив був показати йому, що таке кхазма…

Спис злетів, на мить утворивши в небі золотаву арку, і, пружно встромившись у землю якраз посеред сельджабського війська, вибухнув гуркотом і сліпучим світлом.

Земля гойднулася. Гаян упав додолу, намагаючись захистити себе від важезних кам'яних брил, що сипалися згори просто на голови чужинцям. Гори двигтіли, здригаючись, мовби від лютого реготу, невтомно сиплючи каміння туди, куди поцілив спис розгніваного бога.

Коли Гаян наважився підвестись, гори вже вгамувалися, зрідка лише бурмочучи щось тихим грозовим відлунням. Вхід до долини було засипано страхітливою мішанкою загиблих сельджабів і титанічних кам'яних брил. Не знати, скільки їх полягло тут, але навіть якщо хто і вцілів, то навряд чи повернеться… Приголомшені евдейці помалу зводилися на ноги коло величезної кучугури, намагаючись збагнути, що ж це сталось.

Гаян роззирнувся. Поряд із ним не було нікого.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Ми вже неодноразово обговорювали декларовану несумісність реальності та задоволення. Хиткий місточок між ними іноді перекидала магічна казка, пропонуючи, замість неможливого задоволення від життя, цілком можливе задоволення від наративу. Втім, навряд чи людство винайшло магію, керуючись логікою реальності, радше навпаки: магія була створена всупереч їй. Звідки ж, у такому разі, були запозичені її закони, її особлива естетика й карколомна, як на тверезого реаліста, логіка?

Для нас можливе лише одне пояснення походження магії — психічний стан, альтернативний до свідомості. Такі стани ми звемо трансом, маренням чи сном. Як нескладно помітити, всі вони мають між собою дещо спільне: по-перше, це суб'єктивність сприйняття (жодне з цих переживань неможливо розділити з іншими), а по-друге, відсутність причинності, характерної для реального світу. Сон, однак, є для нас найбільш звичним станом, знайомим від дитинства, невідхильним і тому певною мірою «легалізованим» реальністю на умовах свого, так би мовити, бідного родича. Сон, таким чином, стає частиною реальності й може здійснювати на неї опосередкований вплив.

Розглянемо кілька різновидів снів, що вирізняються широкою розповсюдженістю та сталістю фабули. Серед них — пророчі сни, повторювані сни, лихі сни, або кошмари. Не виключено, що ці різновиди снів можуть сполучатись, але для початку поговоримо про, умовно кажучи, чисті типи.

Пророчі сни, як правило, розпізнаються як такі вже постфактум, коли через певний час в особи, яка бачила сон, виникає відчуття дежа-вю, тобто «вже баченого», і сон, таким чином, здійснюється. За архаїчних часів особа, чиї сни мали відносно вищу статистику здійснень, здобувала всі шанси стати віщуном; ба навіть більше: ризикну припустити, що сама ідея передбачень виникла на основі асоціативних або ж дійсних дежа-вю.

Повторювані сни завжди мали особливий статус, викликаючи збентеження своєю таємничою настирливістю. Такі сни могли трактуватись як потенційно пророчі або ж, у будь-якому випадку, такі, що несуть певне повідомлення від позареальних сил. Ці повідомлення слід було витлумачити й відреагувати належним чином, і тоді повторювані сни припинялись. Отож, повторювані сни подарували нам ідею спілкування з позареальністю, нехай навіть, у більшості своїй, одностороннього.

Лихі сни, або кошмари — особливо яскрава категорія снів, яка, напевне, нікого не лишає байдужим. Кошмар — царина ірреального страху, перед яким ми дитинно безборонні. Власне, інші сни містять такі ж ірреальні компоненти, але кошмар надає ірреальності вищого статусу. Людина беззахисна перед кошмаром так само, як вона беззахисна перед абсолютом — богом чи смертю. Страх найближче підводить людину до бога, саме тому більшість релігій зовсім не гребувала цим потужним спільником.

У кожному разі, сон дозволяє вийти за межі реальності, вийти — і, у більшості випадків, повернутися. Втім, ми не мусимо забувати про те, що наші предки визнавали дуже незначну відмінність між сном і смертю. Мертві, вважали вони, це ті, хто не зміг прокинутись. Отож, аби мати змогу спокійно відпочити, наші попередники мусили винайти специфічну захисну систему, яка дозволяла би безпечно мандрувати сном. Уособленням цього захисту став провідник — Маалех-сновідник, котрий охороняв сновидця, не дозволяючи йому заблукати в позареальності. Його ім'я належить до мови пустельного народу-ви-гнанця й означає «підняття», «шлях угору». Очевидно, функцією Маалеха було вивести сновидця з безодні сну, з тієї самої безодні, котру наші предки називали хаосом, а ми — несвідомим.

Цікаво, що за іншими свідченнями Маалех охороняв світ снів, як сторожа охороняє скарбницю. Казали, що лише той, хто розгадає його хитрощі, зможе почерпнути з цієї скарбниці, здобувши осяяння чи пророцтво. Маалех, отже, залишається для нас двозначним персонажем — спільником примхливим і лукавим.

* * *

— Піти з пустелі? — здивувався Шаддад. — Ми не можемо. А навіть якби й могли…

Він озирнувся, примружившись — не від сонця, ні, цього пустельний народ уже давно не потребував — він начебто намагався пригорнути поглядом сизі гори й аж порепаний від спеки виднокрай. Пригорнути й ніколи не відпускати…

Шаддад був, як би це точніше… найстарший серед маджнун; вони називали його царем, але мені якось у голові не вкладалося, що можна царювати над сімома душами, не рахуючи верблюдів. Цар маджнун, маленький мов щиглик і суворий мов шуліка, таки дійсно був старий — з пишною сивою чуприною та ясною павутинкою зморщок на засмаглій шкірі. Тож я мала підстави здивуватися, дізнавшись, що малий Ебмі, у чиєму товаристві я тікала з каравану, — його син. Порятувавши малого від купецького поглуму, я, здається, сподобилась царевої дещо поблажливої вдячності… Принаймні, мені обіцяли показати шлях до Єрухалома, але чомусь, лише наступної ночі.

Отож, я мала цілий день і вечір для задоволення тої хижої звірини, котру кличуть «допитливість». Адже я ще ніколи раніше не бачила напівджинів — саме ними, здається, і були