Читати книгу - "БЖД"

—А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я.

—Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту...

—І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково?

—Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсо­лютно безпорадний...

—Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

—Маю на увазі те, що тобі, як майбутньо­му педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

—І що, заліку не буде? – питаю я.

—Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мав­па має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що жит­тя – це візок з морозивом, який він пхає попе­ред себе, вміло регулюючи температурний ре­жим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти переста­неш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе від­разу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погор­тає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть

краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лі­карні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім змо­жеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить – пришиті в тебе ноги, чині.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще жит­тя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от про­вів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, прав­да, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдуш­но доводилось виживати. Тепер ти, муділа, ро­зумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне од­ному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в йо­го, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.

– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...

«Ось воно, – думаю я, – ось його довба­не БЖД, прокажена школа виживання, прави­ла, що по пунктах дозволять вибитися із числа

лузерів... Правила, де в головному пункті йдеть­ся про те, що ти маєш стати жополизом, вижи­ти, дожити до шістдесяти, провести свій кора­бель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залиша­ти щелепи на поличці в склянці, тим самим ля­каючи й доводячи до неврозів своїх онуків, як­що вони в тебе колись будуть...»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й пори­наю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...

У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але наста­не мить, коли вона обов'язково зацікавиться то­бою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кім­наті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під мат­рацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ік­ла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого дру­га, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної но­чі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кіль­ка йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гач­ка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє

місту й усім його мешканцям, включно з націо­нальними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного по­гляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'я­зали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пау­за, – син... словом вибирайте: або суд, або військ­комат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позба­вили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот вия­вився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки сто­матолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похи­тав головою й сказав:

– Ні хріна собі патологія!..

І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити да­лі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротив­ника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...

– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все ви­лізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...

Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...

Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно ди­виться на мене, але йому, судячи