Читати книгу - "Ми були брехунами"

видається прекрасним.

Четверо нас, Брехунів, ми були завжди.

Ми будемо завжди.

Не важливо, що буде, коли ми вступимо до коледжу, виростемо, вибудуємо власні життя; не важливо, чи будемо ми з Ґетом разом. Куди б нас не занесло, ми завжди зможемо розтягнутися на даху Каддлдауну і вдивлятися в море.

Острів наш. Тут ми, у якомусь розумінні, завжди молоді.

46

НАСТУПНІ ДНІ ПОХМУРІШІ. Брехуни дуже рідко погоджуються кудись піти. У Міррен болить горло та ломить тіло. Вона майже постійно сидить у Каддлдауні. Вона пише картини, щоб розвісити в коридорах, і обклеює барні стійки мушлями по краях. У мийці та на журнальному столику — брудні тарілки. Недоладні стоси DVD-дисків та книжок тут і там розкидані по студії. Ліжка не застелені, у ванних вогкий затхлий запах.

Джонні руками їсть сир і дивиться британські комедії. Одного дня він збирає декілька старих чайних пакетиків, ще вологих, і жбурляє у склянку помаранчевого соку.

— Що ти робиш? — питаю я.

— Що більше «плюх», то більше очок.

— Але навіщо?

— Мій мозок — загадкова штука, — відказує Джонні. — Загалом, мені здається, найкращий спосіб кидати — знизу.

— Я допомагаю Джонні сформувати систему очок. П’ять — за бризки, десять — за калюжу, двадцять — за декоративний візерунок на стіні за склянкою.

Ми використовуємо цілу пляшку фрешу. Закінчивши, Джонні лишає як є склянку і зім’яті пакетики, з яких тече.

Я теж не прибираю.

У Ґета є список зі ста найкращих романів людства, і він продирається крізь ті з них, які можна роздобути на острові. Він позначає уривки стікерами і читає їх уголос. «Невидимка», «Подорож до Індії», «Неперевершені Емберсони». Коли він читає, я слухаю впіввуха, тому що Ґет не цілував мене і не торкався з того моменту, як ми домовилися «опанувати себе і поводитися нормально».

Я думаю, він уникає лишатися зі мною наодинці.

Я теж уникаю цього, тому що все моє тіло аж співає, так хоче бути поряд, і тому що в кожному його русі — електричний заряд. Я часто думаю про те, щоб обійняти його, провести пальцями по губах. Коли мої думки залітають у цю царину — якщо я раптом не бачу Міррен та Джонні, якщо на мить ми лишаємося вдвох, — гострий біль нерозділеного кохання викликає у мене мігрень.

Цими днями вона горбата стара, яка торкається мого м’якого мозку гострими кігтями. Вона смикає за мої незахищені нерви, розвідуючи, чи зможе поселитися в моєму черепі. Якщо вона проникає всередину, то на день чи два ув’язнює мене в кімнаті.

Ми здебільшого обідаємо на даху. Думаю, коли я хворію, вони теж там їдять.

Час від часу з даху скочується пляшка і скло розбивається. Щиро кажучи, ґанок завалено липкими від лимонаду скалками.

Над ними, принаджені цукром, літають мухи.

47

НАПРИКІНЦІ ДРУГОГО ТИЖНЯ я застаю Джонні у дворі за будуванням із конструктору «Лего», який він, напевне, знайшов у Ред-Ґейті.

Я принесла пікулі, сирні палички і залишки тунця, приготованого на грилі, з Нового Клермонту. Ми вирішили не забиратися на дах, адже нас лише двоє. Ми відкриваємо контейнери і розставляємо на краєчку брудного ґанку. Джонні розповідає, як він хоче побудувати Гоґвортс[19] із «Лего». Чи Зірку Смерті[20]. Або, чекай! Краще зробити з «Лего» тунця, щоб повісити в Новому Клермонті, коли вже там більше немає жодного опудала риби. Це воно. Шкода лише, що на цьому тупому острові замало «Лего» для такого утопічного проекту.

— Чому ти не писав мені після нещасного випадку? — питаю я.

Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.

— О, Кейді.

Тупо таке запитувати, але я хочу знати.

— А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? — підлещується Джонні.

— Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.

— Ні, ні. — Джонні витирає руки об футболку. — Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.

— Справді? Не думала про тебе так.

— Це незаперечний факт.

— Ти не був злий на мене?

— Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий — ніколи. Пробач, Кейденс.

— Дякую.

Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.

— А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?

Джонні зітхає:

— Це вже інша історія.

— Він сказав, що я не знаю, який він насправді.

— Схоже на правду.

— Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.

Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.

— Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.

— Зрозуміло.

— Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.

— Думаєш?

— Здогадуюсь, — каже Джонні.

— А він із кимось зустрічається?

— Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.

І він вибухає сміхом.

— Ніякої з тебе користі.

— Не можу заперечити, — відповідає він. — Але тобі краще прикрутити чутливість.

48

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.

Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.

Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».

Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.

Тиша.

Я стукаю знову, прочиняю двері.

Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.

Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.

49

ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.

З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.

Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він — безстрашний.

Нарешті я можу з ним поговорити.

Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.

Я добираю доречні слова,