Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мілард згорнув карту і оголосив, що містечко розташоване ліворуч від нас — і йти до нього пішки щонайменше п’ять-шість годин.
— Якщо хочемо прийти до темряви, треба поквапитися.
Ми пройшли зовсім небагато, коли раптом Бронвін помітила, що вдалині на дорозі позаду нас підіймається хмара куряви.
— Хтось їде, — сказала вона. — Що робитимемо?
Мілард зняв із себе шинель і викинув у траву на узбіччі, ставши таким чином невидимим.
— Я вам раджу зникнути, — сказав він. — Наскільки це дозволяють ваші обмежені можливості.
Ми зійшли з дороги й причаїлися за кущами. Хмара куряви побільшала, а разом з нею долинув стукіт дерев’яних коліс і цокіт кінських копит. Їхав караван возів. Коли вони зі стукотом-грюкотом виринули з куряви й поїхали повз нас, я почув, як охнув Горацій, і побачив, як розпливається в усмішці Оливка. То були не сірі вози, які я звик бачити на Кернгольмі, а якісь наче циркові, пофарбовані в різнобарв’я веселки, з химерно різьбленими дахами та дверцятами, запряжені кіньми з довжелезними гривами, а погоничами були чоловіки й жінки, прикрашені яскравими намистами. Згадавши, як Емма розказувала про мандрівки з виставами, що їх вони ставили з пані Сапсан, я повернувся до неї.
— Це дивні люди?
— Це цигани, — відповіла вона.
— А це добре чи погано?
Емма звузила очі.
— Ще не знаю.
Я бачив, що вона подумки зважує якесь рішення, і подумав, що знаю, про що вона міркує. Містечко, до якого ми прямували, було далеко звідти, а ці вози пересувалися значно швидше, ніж ми на своїх двох. За нами гналися витвори й собаки, тож додаткова швидкість пересування давала шанс утекти, а не бути впійманими. Але ми не знали, що то за цигани й чи можна їм довіряти.
Емма подивилася на мене.
— Як думаєш, варто зловити попутку?
Я подивився на вози. Перевів погляд на Емму. Подумав про те, як почуватимуться мої ноги після шестигодинної ходи в досі мокрих черевиках.
— Безперечно, — відповів я.
Емма жестами показала решті на останній віз і зробила вигляд, наче біжить за ним. Вагон за формою нагадував маленьку конячку. З обох боків у нього було по віконцю, а ззаду випиналася платформа, схожа на ґанок. Напевно, її ширина й глибина дала б нам усім змогу там поміститися, за умови, що ми міцно притиснемось одне до одного. Віз їхав швидко, але не швидше, ніж ми бігали, тож коли він нас проминув і останній погонич уже не міг нас помітити, ми вискочили з кущів і припустили за возом. Першою на нього вилізла Емма й простягла руку наступному. Одне за одним ми видряпалися на віз і вмостились у різних незручних позах на задній платформі воза, тихо й обережно, щоб не почув погонич.
Так ми їхали досить довго, поки у вухах не задзеленчало від перестуку коліс, а одяг не вкрився кіркою пороху, поки полуденне сонце не прокотилося по небу й не пірнуло за дерева, які стінами великого зеленого каньйону росли обабіч нас. Я постійно стежив за лісом, боячись, що звідти от-от вискочать витвори та їхні пси й нападуть на нас. Але минали години, а ми так нікого й не побачили — ні витвора, ні іншого мандрівника. Складалося враження, що ми потрапили в покинуту країну.
Час від часу караван зупинявся, і ми затамовували дух, готові тікати чи захищатися, бо були впевнені, що нас помітять. Ми відправляли Міларда на розвідку, і він підкрадався до циган та приносив звістки про те, що вони лише розминають ноги чи міняють підкову коню, а потім валка рушала. Зрештою я облишив хвилюватися через те, що буде, якщо нас знайдуть. Цигани здавалися змученими дорогою і незагрозливими. Ми вдамо нормальних і натиснемо на жалість. «Ми лиш безпритульні сирітки, — скажемо ми. — Чи не знайдеться у вас зайвого шматочка хліба?» Як пощастить, нас нагодують вечерею і проведуть до залізничної станції.
Минуло не так багато часу, і мої здогади зазнали перевірки на практиці. Віз рвучко з’їхав з дороги й, задрижавши, зупинився на малій галявині. Ледве встигла влягтися курява, як за наш віз зайшов широкими кроками кремезний чолов’яга. На ньому була пласка кепка, під носом росли вуса, схожі на гусінь, а кутики рота були опущені й це робило вираз обличчя вкрай похмурим.
Бронвін сховала пані Сапсан під пальто, а Емма зістрибнула з воза й постаралася прибрати якнайкращого виразу нещасної сирітки.
— Пане, пожалійте нас, будь ласочка! Розумієте, у наш будинок влучила бомба, наші батьки загинули, а ми заблукали, і нам так страшно…
— Ану, стули писок! — проревів чолов’яга. — Злазьте всі негайно! — То була команда, а не прохання. Підкріплював її декоративний, проте загрозливий на вигляд ніж у нього в руці.
Ми перезирнулися, не знаючи, що робити. Дати йому відсіч і втекти, побіжно видавши свою таємницю… чи ще якийсь час прикидатися нормальними й подивитися, що він зробить? Та раптом їх стало більше на кілька десятків. Вони вивалили зі своїх возів і оточили нас широким колом. У багатьох у руках були ножі. Нас узяли в кільце. Це катастрофічно звужувало наші можливості.
Чоловіки були всі посивілі, з гострими поглядами, вбрані в темний грубий плетений одяг, призначений для того, щоб приховувати шари дорожньої куряви. На жінках були яскраві легкі сукні, а їхнє довге волосся стягували на потилиці шарфи. За ними й між ними зграйками гуртувалися дітлахи. Я гарячково намагався зібрати докупи крихти своїх знань про циган, які на нас лупали очима. Вони збираються нас замордувати чи просто від природи такі похмурі?
Я безпорадно глипнув на Емму. Вона стояла, притискаючи руки до грудей, а не виставивши вперед, як завжди, коли хотіла викликати вогонь. Якщо вона не збиралася з ними битися, то я й поготів.
На вимогу чоловіка я підняв руки вгору і зліз із воза. Так само вчинили Горацій і Г’ю, а за ними й решта (крім Міларда — той вислизнув непоміченим й, мабуть, зачаївся неподалік,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей», після закриття браузера.