Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

вичікуючи й спостерігаючи).

Чолов’яга в кепці, якого я подумки охрестив ватажком, став бомбардувати нас запитаннями.

— Ви хто такі? Звідки взялися? Де ваші старші?

— Ми з заходу, — терпляче пояснила Емма. — Із віддаленого від материка острова. Ми сироти, я вже казала. Наші будинки розбомбили під час повітряної атаки, й нам довелося тікати. Ми пливли в човні, веслували аж до материка і мало не втопилися. — На цьому місці Емма навіть спромоглася пустити сльозу. — У нас нічого нема, — шморгала носом вона. — Ми багато днів блукали лісом, не маючи їжі й у що перевдягтися. Побачили ваші вози, але побоялися підійти. Нам лише треба доїхати до містечка…

Чоловік вивчав її поглядом і на очах хмурнішав.

— А чого це ви втекли з острова, коли ваші будинки розбомбили? І чого побігли в ліс, а не вздовж берега пішли?

Йому відповів Єнох:

— Не було вибору. За нами гналися.

— Хто гнався? — спитав ватажок.

— Погані люди, — відповіла Емма.

— Люди зі зброєю, — додав Горацій. — Вдягнені, як солдати, але то насправді не солдати.

Уперед вийшла жінка у жовтогарячій шалі.

— Якщо на них полюють солдати, то це зайвий клопіт, а нам він не потрібен. Прожени їх, Бехіре.

— Або прив’яжемо їх до дерев і так покинемо! — запропонував чоловік, схожий на гору м’язів.

— Ні! — викрикнула Оливка. — Нам треба потрапити в Лондон, поки ще не пізно!

Ватажок запитально здійняв брову.

— Не пізно для чого? — Жалощів у ньому ми не викликали, тільки цікавість. — Ми нічого не робитимемо, поки не з’ясуємо, хто ви такі. І скільки за вас дадуть.

* * *

Десять чоловіків, озброєних ножами з довгими лезами, погнали нас до відкритого воза, на платформі якого стояла велика клітка. Уже здаля я побачив, що призначено її для тварин. Вона була двадцять на десять футів завбільшки й зроблена з товстих залізних прутів.

— Ви ж не замкнете нас там, правда? — спитала Оливка.

— Лише доти, доки не вирішимо, що з вами робити, — відрізав ватажок.

— Ні, ви не можете! — закричала Оливка. — Нам треба швидко потрапити в Лондон!

— З якого це дива?

— Один із нас хворий, — сказала Емма й подивилася на Г’ю значущим поглядом. — Ми хочемо знайти йому лікаря.

— Щоб лікаря знайти, не тре’ пхатись аж у Лондон, — втрутився один циган. — У нас Джебая — лікар. Правда ж, Джебає?

Уперед вийшов чоловік зі щоками, вкритими лускуватими виразками.

— Хто тут хворий?

— Г’ю потрібен фахівець, — наголосила Емма. — У нього рідкісне захворювання. Жалючий кашель.

Г’ю приклав руку до горла, наче йому боліло, покашляв, і одразу ж з рота вилетіла бджола. Дехто з циган охнув, а маленька дівчинка сховала личко в материній спідниці.

— Це якийсь фокус! — заявив так званий лікар.

— Ну годі, — сказав ватажок. — Залазьте в клітку всі.

Нас підштовхнули до похилого містка, який вів у клітку. Ми скупчилися внизу. Ніхто не хотів заходити першим.

— Ми не можемо їм це дозволити, — прошепотів Г’ю.

— Чого ти чекаєш? — зашипів Єнох на Емму. — Спали їх!

Емма похитала головою.

— Їх забагато, — прошепотіла вона. І першою вибралася вгору містком у клітку. Ґратчаста стеля нависала низько, на підлозі лежали купи смердючого сіна. Коли ми всі опинилися всередині, ватажок захряснув за нами двері й замкнув їх, а ключ поклав собі в кишеню.

— І щоб ніхто до них не підходив! — заволав він до всіх, хто його чув. — Це можуть бути відьми чи ще гірше.

— Так, ми саме такі! — крізь ґрати крикнув Єнох. — А тепер відпустіть нас, бо перетворимо ваших дітей на мавп!

Реготнувши, ватажок пішов униз містком. А інші цигани тимчасом віддалилися на безпечну відстань і заходилися зводити табір — ставити намети й розкладати багаття. Переможені й пригнічені, ми без сил опустилися на сіно.

— Обережно, — попередив Горацій. — Тут скрізь кізяки!

— Ай, Горацію, яка вже різниця? — сказала Емма. — Нікому нема діла, що в тебе одяг брудний.

— Мені є діло, — відповів Горацій.

Емма затулила обличчя долонями. Я сів коло неї й задумався, що б такого підбадьорливого сказати. Але так нічого й не придумав.

Бронвін розкрила пальто, щоб дати пані Сапсан подихати свіжим повітрям. А Єнох став біля неї навколішки й нашорошив вухо, наче дослухаючись до чогось.

— Чуєш? — спитав він.

— Що? — теж спитала Бронвін.

— Як з пані Сапсан потроху витікає життя! Еммо, ти повинна була спалити тим циганам пики, поки ще був шанс!

— Нас оточили, — сказала Емма. — Якби зав’язався великий бій, когось із нас могли б поранити. А може, й убити. Я не могла так ризикувати.

— Тому ти ризикнула життям пані Сапсан! — вигукнув Єнох.

— Єноху, дай їй спокій, — сказала Бронвін. — Приймати рішення за всіх нелегко. Ми не можемо голосувати щоразу, коли треба зробити вибір.

— Тоді дозвольте мені приймати рішення за всіх, — відповів Єнох.

Г’ю пирхнув:

— Якби ти був головним, нас би всіх перебили сто років тому.

— Послухайте, тепер це не має значення, — сказав я. — Нам треба вибратися з цієї клітки й дістатися того містечка. Тепер ми набагато ближче, ніж якби не під’їхали на возі, тому нема чого плакати над молоком, яке ще навіть не розлили. Просто нам треба вигадати спосіб утекти.

Отож, ми стали міркувати й багато чого вигадали, але жоден задум не здавався дієвим.

— Може, Емма пропалить підлогу, — запропонувала Бронвін. — Вона дерев’яна.

Емма прогребла сіно й постукала по підлозі.

— Надто товста, — жалісливо промовила вона.

— Броні, а ти могла б розігнути ці прути? — спитав я.

— Можливо, — відповіла Бронвін. — Але цигани сновигають поряд. Вони побачать і знову прибіжать сюди з ножами.

— Нам треба непомітно вислизнути, а не проломити дірку і втекти, — застерегла Емма.

І саме тоді ми почули шепіт із зовнішнього боку ґрат.

— А про мене ви забули?

— Мілард! — вигукнула Оливка, від хвилювання мало не вистрибнувши з черевиків. — Де ти був?

— Розвідував місцевість. І чекав, коли все вляжеться.

— Можеш вкрасти ключі? — спитала Емма, торсаючи замкнені двері клітки. — Я бачила, як ватажок поклав їх у кишеню.

— Копирсання й дрібні крадіжки — це мій коник, — запевнив нас Мілард і з цими словами непомітно пішов геть.

* * *

Повільно повзли хвилини. Склалися в півгодини. Потім у годину. Г’ю міряв кроками клітку, над головою в нього кружляла схвильована бджола.

— Чому він так довго? — пробурчав він.

— Якщо він найближчим часом не прийде, я починаю жбурляти яйця, — попередив Єнох.

— Тоді нас усіх точно вб’ють, — сказала Емма. — Ми тут як відкриті мішені. Коли розвіється дим, із нас живцем поздирають шкури.

Тож ми сиділи й чекали далі, спостерігали за циганами, а цигани