Читати книгу - "Чорне Сонце"

Лише повага до Чекаленка, який прислухався до моєї поради й поставив п’єсу українського автора в театрі російської драми, повага до хлопців, котрих я привіз на прем’єру, не дозволяли мені тихенько підвестися й вислизнути з цього балагану. Вислизнути і хоч пішки, хоч як, податися на базу чи й у саме Широкине, щоб швидше дізнатися, що там сталося.

Я те й роблю, що мимоволі поглядаю на бічні двері, над якими на тьмяно-червоному плафоні написано «Вихід», і раптом бачу, як у ті двері просуваються дві мармизи – спершу одна, потім друга, вони нахильці сунуться до нашого першого ряду, перша мармиза, нагнувшись, ступає м’якою котячою ходою, а друга теж нагнулася, але чалапає, як ведмідь у малинник. На радощах серце моє ледве не вискочило з грудей, бо я відразу впізнав Єгеря і Сіроманця, котрі тінями прошмигнули до першого ряду, де ще були вільні місця для таких віп-персон, як мої вірні друзяки чи, вже можна сказати, рідні брати.

Вони, песиголовці, займають два крайніх крісла чимдалі від мене, наче бояться, що я їм затоплю з лівої, ніби забули, що лівицю мою покусали бджоли, вони, шкідливі коти, знають, чиє сало з’їли, і тому навіть не глянули в мій бік, вони відразу втупилися в сцену, і от дивина – Єгер із Сіроманцем, на відміну від мене, миттю в’їхали в розвиток подій, вони відразу почали реготати разом з усіма глядачами чи, може, й голосніше за всіх, вони, досвідчені жеребці, з першого погляду оцінили Прісеньку, Евжені і Мотрю, вони наскрізь побачили Шпака і капітана Скворцова, Лопуцьковського й Опецьковського, вони, пройди, як ніхто, розуміли цього брехуна Шельменка і після кожного його монологу першими зривалися на оплески, а вже за ними аплодувала вся зала.

А друга дивина та, що з ними і я раптом почав усе розуміти, наче мені розвиднилося в очах, і не такою дурною вже видавалася ця вистава – навпаки, я побачив у ній глибокий підтекст, адже поміщик Шпак не хотів віддавати свою дочку за кацапа Скворцова, та й за поляка Лопуцьковського не хотів, важко сказати, чого він хотів, та цікаво те, що всі ці малороси вже не видавалися мені такими закінченими придурками, як раніше, я побачив у них покручених злою долею людей, для яких ще не все втрачено. Мине трохи більше ста років – і їхні праправнуки розпочнуть національну революцію, підуть лити кров за Українську Народну Республіку, а ще через сторіччя праправнуки тих праправнуків розпочнуть Революцію Гідності. Так що браво вам, дорога моя Прісенько, можливо, навіть моя пра-пра-пра-прабабусе, браво тобі, мій пра-пра-пра-прадіде Шельменку, і всім вам, мої дорогі та покручені злою долею пращури, респект, bravissimо, мені вас, дорогі мої, дуже жаль, шкода усіх разом і кожного зокрема, такий невимовний жаль ще огортає душу моєму другові Андрію Штепі, коли він жаліє весь світ, і я боюся, що моєю щокою зараз змійкою поповзе сльоза.

Тому я переводжу погляд зі сцени на двох віп-персон, що сидять у першому ряду на крайніх кріслах, я милуюся на ці два бородаті профілі – один тонкий, а другий трохи ведмежий, і такі вони мені любі, що я на якийсь час забуваю про виставу, а коли знову в’їжджаю на сцену, то бачу, що там усе йде до завершення – Прісенька Шпак виходить заміж за капітана Скворцова, завдяки цьому крутієві Шельменку неймовірно вродлива шпачиха одружується із обстріпаним скворцом, і вже починається весілля, яке, дідько його візьми, підносить мені ще одну несподіванку. На сцену раптом випливає зграйка німф, красивих, дуже красивих дівчат у вишиванках і плахтах, у віночках та червоних чобітках, які облягають стрункі, апетитні ніжки, та замість того, щоб нарешті полегшено перевести подих і милуватися цими красунями, мені навідліг б’є у голову думка:

«А квіти!!!»

Навіть моя кохана Ангел не передбачила, що на сцену ще може вийти ціла зграйка німф-танцівниць, адже їх не зазначив серед дійових осіб навіть світлої пам’яті Григорій Квітка-Основ’яненко. Квітка… Квітка… Мені негайно треба бігти по квіти для цих красунь; поки вони дотанцюють, поки в залі вируватимуть овації, поки актори розкланяються – я встигну.

Нагинці, майже поповзом, майже по-пластунському я вислизаю із зали, а далі біжу як навіжений через коридор, через вестибюль до центрального виходу, вискакую надвір, східцями стрибаю між колон і раптом, вражений, зупиняюся й поволі, дуже поволі повертаю голову назад.

Я закляк, я остовпів, я закам’янів. Переді мною стояла Вона.

Стояла, як і я, закам’яніла, дивлячись на мене ледве помітними виїмками очей. У неї не було ні носа, ні рота, нічого у неї не було, крім грудей та рук, складених унизу живота. Але я ніколи не скажу словами, що я тоді відчував і що думав. Тепер мені стало зрозуміло, де пропадали ці чорти – Єгер із Сіроманцем, – вони, знаючи про мій рішенець забрати скіф’янку з-під обстрілів, десь домовилися за КамАЗа, попросили ще хлопців, щоб допомогли їм висадити її на кузов, а потім зсадити біля театру, і трохи не встигли зробити це до початку вистави.

Так воно було чи не так, але мені ввижалося, що вона прийшла сюди сама, я все ще не вірив своїм очам і підійшов до неї. Зайшов зі спини й побачив три зарубини від осколків, призначених для мене. Я провів по них пучками пальців. Потім зайшов спереду і несміло, дуже несміло, торкнувся долонею її живота. Він був теплий.

Тисячолітня праматір тримала обома руками свого живота, в якому теплилося життя. Життя, життя…

Епілог

Ми зібралися на перепоховання Аксьона біля Хоми у Маневичах на Волині. Якщо друзі-нерозлийвода, то й на тому світі нерозлийвода.

У небі світить велике сонце. Я тримаю урну із прахом Аксьона, яка схожа на кубок чемпіонату світу з футболу. Для неї у могилі Хоми вже вирите місце.

Почесну варту очолює сам міністр оборони Гризло. Молодий, він ще трохи соромиться генеральських погонів. Можливо, тому, що такі погони могли б бути і на плечах Аксьона й Хоми. Але їм вони вже не потрібні.

У почесній варті стоять голова СБУ Єгер, міністр будівництва та промисловості Сіроманець, інші достойні міністри, такі як Єрмолай, Солдат, Змій, Буба, Мосе, Танцюрист, Сократ, Вечір… Обличчя у всіх суворі, лише коли Гризло починає свою жалобну промову і каже, що Хома та Аксьон були серед нас наймолодшими і найкращими, міністр економіки та фінансів Андрій Штепа змахує непрохану сльозу, що змійкою сповзає по його щоці.