Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

таким задовільним, яким міг би бути. Слідів миш’яку не виявили, — і це було добре, — але точні слова остаточного висновку були такі: не виявлено жодних ознак, що показували б, які саме фактори спричинилися до смерті небіжчика.

Тож, як бачите, цей висновок не допоміг нам виплутатися з халепи. Люди базікали й далі — про рідкісні отрути, які не залишають по собі слідів, та інші нісенітниці. Я зустрілася з патологоанатомом, котрий робив розтин і поставила йому кілька запитань, і хоч він доклав усіх зусиль, щоб не давати конкретної відповіді на більшість із них, проте я все ж таки домоглася від нього, аби він підтвердив: дуже малоймовірно, що причиною смерті небіжчика було отруєння грибами. У моїй свідомості замерехтіла одна думка, і я запитала в нього, яка отрута могла б дати такий результат. Він щось довго мені пояснював і мушу зізнатися, що більшу частину того пояснення я пропустила повз вуха, але воно зводилося до такого висновку: ця смерть могла бути викликана якимось сильним овочевим алкалоїдом.

Думка, що виникла в моїй голові, була такою: якщо хвороба божевілля була присутня також у крові Джофрі Денмена, то чи не міг він накласти на себе руки? У якийсь період свого життя він вивчав медицину й повинен був розумітися на отрутах та особливостях їхньої дії.

Я не думаю, що ця версія здавалася мені дуже ймовірною, а проте нічого ліпшого я тоді не могла придумати. Я тоді мало не схибнулася, скажу вам. Ви, сучасні люди, певно, посмієтеся з мене, та коли я потрапляю в якусь справжню халепу, то завжди подумки проказую молитву — здебільшого я це роблю, коли йду вулицею чи прямую на базар. І в таких випадках я завжди знаходжу відповідь. Це може бути якась дрібничка, що на перший погляд, не має жодного стосунку до моєї теми, але я її маю. Я приколола над своїм ліжком такий текст, коли була малою дівчинкою: «Попроси — і ти одержиш». Того ранку, про який я вам розповідаю, я йшла головною вулицею й цілком заглибилась у молитву. Я заплющила очі, а коли їх розплющила, то що, ви думаєте, я побачила?

П’ять зацікавлених — одне більше, інше менше — облич обернулися до міс Марпл. Проте не випадало сумніватися в тому, що ніхто з її слухачів не вгадав правильної відповіді.

— Я побачила, — сказала міс Марпл із притиском, — вітрину крамниці торговця рибою. І там було виставлено лише один різновид товару, свіжа пікша.

Вона окинула всіх тріумфальним поглядом.

— О Боже! — вигукнув Реймонд Вест. — Яка переконлива відповідь на молитву — свіжа пікша!

— Так, Реймонде, — суворо підтвердила міс Марпл, — і тобі немає ніякої потреби блюзнити. Рука Бога присутня всюди. Найперше, що я там побачила, були чорні плями — відбитки великого пальця святого Петра. Існує така легенда, щоб ви знали. І це відразу вивело мене на правильний шлях. Мені була потрібна віра, завжди істинна віра святого Петра. І я пов’язала між собою дві речі — віру та рибу.

Сер Генрі досить поквапно висякав носа. Джойс кусала собі губи.

— Отже, про що це мені нагадало? Ви повинні пам’ятати, що й кухарка, і покоївка згадували про рибу як про одну з тих речей, про які белькотів умирущий. Я була переконана, цілком переконана, що розгадку таємниці треба було шукати в цих словах. Я прийшла додому, сповнена рішучості проникнути в цю проблему до самого її дна.

Вона помовчала.

— Чи ви коли-небудь замислювалися про те, — провадила стара леді, — у якій великій залежності перебуваємо ми від того, що зазвичай називають, як мені здається, контекстом? На плато Дартмур є місце, що називається Сірі Валахи. Якби ви розмовляли з тамтешнім фермером, він би, певно, подумав, що ви маєте на увазі ті кола, викладені з великих каменів, а проте, ви, цілком можливо, мали б на увазі якісь атмосферні явища; а якби ви й справді мали на увазі кам’яні кола, то який-небудь чужинець, підслухавши уривок із вашої розмови, подумав би, що ви маєте на увазі погоду.[3] Тому, коли ми повторюємо те, що хотіли сказати, ми, як правило, не вживаємо тих самих слів; ми застосовуємо інші слова, які, на нашу думку, виражають достоту те саме.

Я поговорила з кухаркою та з Дороті — з кожною окремо. Я спитала кухарку, чи вона цілком упевнена в тому, що її хазяїн справді згадував про купу риби. Вона відповіла мені, що цілком упевнена.

«Чи він сказав саме слово „риба“, чи, можливо, згадав про якусь окрему породу риби?»

«Саме так, він назвав якусь окрему породу, — сказала кухарка, але я вже точно не пам’ятаю яку. Купа — як же він її назвав? Це була не та риба, яку ми звикли подавати на стіл. Схоже, він сказав чи то „плітка“, чи то „плотва“. Е, ні. Назва тієї риби починалася не на „П“».

Дороті також пригадала, що її хазяїн згадав про якийсь окремий вид риби.

«То була якась чужоземна риба, — сказала вона. — Пака — що ж то було таке?»

«Він сказав „купа“ чи „пака“?» — запитала я.

«Мені здається, він сказав „пака“. Але цього я не можу стверджувати напевне — адже дуже важко буває запам’ятати реальні слова, чи не так, міс, а надто, коли вони такі дивні, як „пака“, і не мають ніякого глузду. Але тепер, коли я про це думаю, я цілком певна, що він таки сказав „пака“, а не „купа“, а назва риби починалася на „к“; але то був не карась і не краснопірка».

— Своїм наступним кроком я маю всі підстави пишатися, — сказала міс Марпл, — адже я, звичайно, нічогісінько не знаю про наркотики — вони вселяють мені огиду як щось особливо бридке й небезпечне. Я маю давній рецепт своєї бабусі про те, як треба заварювати пижмовий чай, вартий будь-якого з ваших наркотиків. Але я знала, що в цьому домі є кілька книжок із медицини, і в одній із них був алфавітний покажчик ліків і наркотиків. Бо в мене виникла підозра, що Джофрі прийняв якусь отруту й намагався вимовити її назву.

Тож я переглянула список на літеру «К» і нічого схожого там не знайшла. Після цього я перейшла до літери «П» і майже відразу натрапила — ви думаєте, на що?

Вона обвела всіх поглядом, відтягуючи мить свого тріумфу.

— Пілокарпін. Чи можете ви зрозуміти, як важко чоловікові, котрий майже втратив спроможність артикулювати звуки, вимовити таке слово? Чи