Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

не може бути його белькотіння сприйняте, як «пака коропів», хоч би яким дивним і неприродним здавався цей вираз?

— Боже праведний! — вигукнув сер Генрі.

— Мені б ніколи не спало таке на думку, — сказав доктор Пендер.

— Надзвичайно цікаво, — мовив містер Петерік. — І справді, надзвичайно цікаво.

— Я відразу розгорнула книжку на тій сторінці, на яку вказував покажчик. Я прочитала, що там було написано про пілокарпін, про його дію на очі та інші органи, й усе це, як мені здалося, не мало жодного стосунку до моєї проблеми, але нарешті я натрапила на дуже значущу фразу: «Успішно застосовувався як протиотрута у випадках атропінового отруєння».

— Я не можу вам передати, яким світлом мене тоді осяяло. Я ніколи не вірила в те, що Джофрі Денмен здатний накласти на себе руки. А це нове розв’язання було не тільки можливим, а й, я була в цьому абсолютно певна, єдино можливим, бо всі деталі складалися в чітку логічно обґрунтовану картину.

— Я не хочу навіть пробувати вгадати, — сказав Реймонд. — Розповідайте далі, тітонько Джейн, і скажіть нам, що саме вам стало тоді цілком очевидним.

— Я, звичайно, цілковитий неук у медицині, — сказала міс Марпл, — однак швидко пригадала, що коли в мене став погіршуватися зір, лікар приписав мені краплі з атропіновим сульфатом. Я пішла просто нагору, до кімнати старого містера Денмена. Я не стала ходити околяса.

«Містере Денмен, — сказала я, — мені все відомо. Навіщо ви отруїли свого сина?»

Він дивився на мене протягом хвилини чи двох, — він був досить гарним на вроду старим чоловіком, по-своєму, — а тоді раптом зареготав. То був чи не найзловісніший регіт із тих, які мені доводилося чути. Можете мені повірити, у мене мороз пішов поза шкірою. Власне, я чула такий регіт лише один раз у своєму житті, коли схибнулася бідолашна місіс Джонс.

«Атож, — сказав він, — я поквитався з Джофрі. Я був надто розумний для Джофрі. Він хотів позбутися мене, чи не так? Відправити мене в божевільню. Я підслухав, як вони про це говорили. Мейбл — добра дівчина, Мейбл не хотіла, щоб мене там замкнули, але вона не вистояла б проти Джофрі. Зрештою, він зробив би по-своєму; він завжди домагався свого. Але я приборкав його — я приборкав свого доброго, люблячого сина. Ха-ха! Я прокрався до його кімнати вночі. Це було неважко зробити. Брустер була відсутня. Мій дорогий синочок спав; біля його ліжка на нічному столику стояла склянка з водою; він завжди прокидався опівночі й випивав ту воду. Я вилив воду — ха-ха-ха! — а замість неї налив у склянку очних крапель із моєї пляшечки. Він мав прокинутися й перехилити склянку, перш ніж зрозуміє, що в ній таке. Там була лише одна столова ложка крапель — цілком досить, цілком досить. Так він і зробив! Вони прийшли до мене вранці й дуже тихо постукали в мої двері. Вони боялися, що ця звістка завдасть мені великого смутку. Ха-ха-ха-ха-ха!»

— Ну от, — сказала міс Марпл, — таким є кінець моєї історії. Звичайно ж, бідолашного старого забрали в божевільню. Він не міг відповідати за свої дії, і всі довідалися, як воно насправді було, і всім було дуже шкода Мейбл, і всі не знали, як залагодити свою провину перед нею, як виправдатися за несправедливі підозри на її адресу Але якби Джофрі у свою останню мить не зрозумів, яку мікстуру він проковтнув, і не намагався попросити, щоб йому негайно принесли протиотруту, то правду, мабуть, ніколи не пощастило б відкрити. Як на мене, то існують дуже виразні симптоми атропінового отруєння — розширені зіниці очей і таке інше. Але звичайно ж, як я вже сказала, доктор Ролінсон був дуже короткозорий, бідолашний старий чоловік. І в тій самій книжці з медицини, яку мені захотілося прочитати, — там я знайшла надзвичайно цікаві відомості, — було написано про те, що симптоми харчового отруєння й отруєння атропіном дуже відрізняються між собою. Але я можу запевнити вас, що відтоді зі мною ніколи не було так, щоб я подивилася на купу свіжої пікші й при цьому не подумала про відбиток великого пальця святого Петра.

Запала тривала мовчанка.

— Мій дорогий друже, — сказав містер Петерік, — мій любий і дорогий друже, ви справді незвичайна жінка.

— Я рекомендуватиму працівникам Скотленд-Ярду консультуватися з вами в особливо складних випадках, — сказав сер Генрі.

— У всякому разі, тітонько Джейн, є одна річ, про яку ви не знаєте.

— Ой ні, мій любий небоже, знаю, — сказала міс Марпл. — Це було перед тим, як ми мали вечеряти, чи не так? Коли ви з Джойс вийшли, щоб помилуватися призахідним сонцем. Там є одне дуже затишне місце, біля жасминового живоплоту. Саме там молочник запитав Енні, чи вона дозволить йому зробити оголошення про їхній шлюб.

— Нехай вам біс, тітко Джейн, — сказав Реймонд. — Не псуйте нам усю романтику. Джойс і я — це не молочник та Енні.

— Ось тут ти помиляєшся, любий, — сказала міс Марпл. — Насправді всі ми дуже схожі одне на одного. Але — мабуть, на щастя — не всі це добре розуміють.

Розділ cьoмий

СИНЯ КВІТКА ГЕРАНІ

— Коли я був тут торік… — сказав сер Генрі Клітерінґ і замовк.

Господиня дому, у якому він був, подивилася на нього з цікавістю.

Відставний комісар Скотленд-Ярду гостював у своїх давніх друзів, полковника та місіс Бентрі, які жили неподалік від Сент-Мері-Мід.

Місіс Бентрі, з ручкою в руці, щойно запитала, кого б він порадив запросити сьогодні на вечерю як шостого гостя.

— То й що? — підбадьорила його місіс Бентрі. — Коли ви були тут торік…

— Скажіть мені, — запитав сер Генрі, — ви знаєте таку собі міс Марпл?

Місіс Бентрі була здивована. Почути таке запитання вона зовсім не сподівалася.

— Чи я знаю міс Марпл? А хто ж її не знає? Типова стара діва, ніби вихоплена з якогось давнього роману. Дуже мила особа, яка, проте, безнадійно відстала від нашої сучасності. Ви хотіли запропонувати, щоб я запросила на вечерю її!

— Це вас дивує?

— Трохи дивує, мушу зізнатися. Я ніколи б не подумала, що ви… А втім, можливо, існує якесь пояснення?

— Пояснення досить просте. Коли я був тут торік, ми взяли собі за звичай обговорювати загадкові події. Нас було п’ять або шість — Реймонд Вест, письменник, започаткував цю традицію. Кожен із нас розповідав історію, розв’язка якої була відома йому, але нікому більше. У такий спосіб ми ніби намагалися розвинути в собі здібності до детективного пошуку — з’ясувати, хто з