Читати книгу - "Таємниця Єви"

тих дверей, і тільки дивилася на чоловіків широко розплющеними очима.

– До сторожа прийшла? – запитав поліціянт, ховаючи зброю. – Його немає. Ми тут за нього.

Служниця заперечливо хитнула головою.

– Тоді чого вештаєшся серед ночі? – Станіслав почав не на жарт скаженіти.

Ця нічна гостя, котрої ніхто не сподівався, була останньою краплею.

– Моя господиня кличе вас до себе, – тихо промовила служниця.

Чоловіки перезирнулися. Такого розвитку подій ніхто не сподівався. Отже, господиня «Медової Єви» сама за ними пильно стежила, в той час як вони зачаїлися, щоб розгадати її таємницю. В одну мить обоє відчули себе цілковитими йолопами. Ховаючи очі від сорому, чоловіки вийшли на вулицю.

До передпокою «Медової Єви» проникав аромат гарячого вина з корицею. Складалося враження, що нічних гостей з нетерпінням чекали, хоч ті вже попрощалися до ранку. У вітальні Єви не було, але служниця, поспіхом знімаючи кумедну хустку і свиту, повідомила, що господиня за мить спуститься.

Підставивши під вогонь в каміні змерзлі спини, чоловіки мовчали і не дивилися один на одного. Кожен удавав, що розглядає вже знайомий інтер’єр вітальні, і поява Єви Гроцької, яка так дошкульно їх викрила, збентежить не більше, ніж ранішній візит молочника. Проте, щойно на сходах почулися легенькі кроки, обоє стрепенулись і відчайдушно почали шукати, чим би зайнятися. Нічого кращого за куріння їм не спало на думку.

– Доброго вечора, панове! – привіталася Єва.

Тепер, хоч-не-хоч, довелося звести очі. Її поява, однак, справила на чоловіків зовсім інакше враження, ніж очікувалось. У ній не відчувалося жорстокого тріумфу, який би знищив цих двох вщент. Із захватом вони споглядали її граційну постать, сповнені жіночності рухи і посмішку на обличчі.

Станіслав жваво відповів на привітання, перебивши Германа, і голос поліціянта зривався чомусь на фальцет. Очевидно, від радості, що переповнювала його завжди, коли бачив Єву. Він знову запопадливо підбіг до останньої сходинки і галантно подав руку.

– Гадаю, ви добряче змерзли, тому я розпорядилася, аби Марічка приготувала гарячого вина, – сказала господиня, – може, бажаєте повечеряти?

– Вечеряють увечері, пані Єво, а зараз ніч, – понуро відповів Герман.

Він раптом відчув роздратування від того, що ця жінка вдає, ніби нічого не сталося. У цю мить вона могла б знущатися над ними і їхнім недолугим слідкуванням, як заманеться, але натомість лише всміхається. Десь підсвідомо він навіть прагнув, щоб Єва була зараз жорстокою, але ні! Вона пропонує вечерю! Це прагнення дедалі більше виринало на поверхню його чуттів і починало зводити з розуму…

– Я могла б ужити слово «понічувати», проте боюся гніву мовознавців, – пожартувала пані Гроцька.

– До того ж, ці мовознавці серед нас, – бовкнув поліціянт, що від тепла в передпокої встиг розчервонітися, як буряк.

– Он як! – щиро здивувалася Єва. – І хто ж це? Невже ви, пане Станіслав?

– Нє-е-е-е-е, – захлинаючись від сміху, відповів той. – Мені що данке шон, що бітте шон! Я мав на думці пана Кисловича.

Єва з цікавістю перевела погляд на Германа.

– І скільки ж мов ви знаєте? – запитала вона.

– Я не маю сміливості сказати, що знаю досконало хоча б одну, – скромно відповів той.

– Вибачте за це запитання, – Єва підвелася й подала йому руку. – Я тільки хотіла сказати, що крім уроків стрільби охоче отримала би кілька уроків французької. Qu’en dites-vous?[9]

– Avec plaisir,[10] – відповів чоловік. – Але деякі речі я хотів би з’ясувати до цих занять.

– Що ж, маю надію, я зможу вам допомогти, – господиня повернулася на своє місце.

– Дозвольте мені ще раз оглянути ваше помешкання, – твердо вимовив Герман.

Єва, схоже, була трохи здивована таким проханням, проте аж ніяк не приголомшена, як міг сподіватися Кислович. Могло здатись, що опівнічні обшуки були звичними для неї. Жестом, сповненим втоми і спокою, вона дала зрозуміти, що Герман може собі нишпорити де завгодно і скільки знадобиться часу.

– Скажіть тільки, дорогий пане Кисловичу, що саме ви тут шукаєте? – запитала вона. – Можете мені повірити, я добре знаю цей будинок і зможу вам допомогти.

– Щиро кажучи, пані Єво, – дещо схвильовано мовив Герман, – ми шукаємо тут п’ятьох товстосумів, які нещодавно зникли.

Жінка не стримала сміху.

– Тут, Германе, тут? Ви гадаєте, вони переховуються у мене?

Він уклонився замість відповіді і зачекав, доки служниця, що принесла глінтвейн, за наказом господині запропонує йти за нею слідом.

Станіслав, не випускаючи теплої склянки з рук, пішов за ними. На обличчі поліціянта було написано, як сильно мучиться цей бідолаха. З одного боку, він дуже боявся зіпсувати добрі стосунки з Євою, а з іншого – ця справа, у разі провалу, буде коштувати йому значно більше за гостинність пані Гроцької. До того ж, Герман випромінював упевненість. Здавалось, саме зараз настане та мить, коли цій історії буде покладено край!

Кислович добрих півгодини витратив, ретельно обстежуючи перший поверх. Не знайшовши, втім, нічого, що могло б указати на присутність там товстунів, Герман почав поволі, мовби втомлений тяжкою працею, підніматися на другий поверх. Зайшовши в першу кімнату, він несподівано відчув запаморочливий аромат квітів. Озирнувшись, помітив, що залишився в цій кімнаті сам – поліцейський і служниця кудись зникли. «Що ж, – подумалось йому, – продовжу без їхньої участі…» Припавши до стіни, чоловік почав простукувати стіну, шукаючи там потаємні двері або заховану нішу, проте запах відволікав його. Найдивнішим здавалося те, що квітів ніде не було. Ні тут, ні за дверима в коридорі…

За мить уже здалося, що він чує зовсім не квітковий аромат, а радше східні прянощі або ж олію якогось таємничого дерева, що уявилося йому посеред сяйної галявини… Відігнавши від себе це марення, Кислович подався до інших покоїв, де було облаштовано художницьку майстерню. Біля широкого вікна стояв закритий простирадлом мольберт, а поруч на столику лежали пензлі і палітра. «Он як, – посміхнувся Герман, – то Єва, виходить, кохається в малярстві…» Знявши простирадло, він раптом побачив ту саму галявину, яка щойно йому привиділась. Знову почувся запах чи то квітів, чи то східних прянощів, і світ на полотні став цілком реальним. Ба більше! Цей світ опинився навколо, або ж це Герман якимось дивом став його часткою.

«Що коїться? – пронеслося в голові чоловіка. – Невже я п’яний? А може, сплю? А може, курва, здурів?!»

Останній здогад ударив шаленим дзвоном по розпечених мізках і звалив його на долівку. Кольорове небо над головою завертілося, як дзиґа, а коли зупинилось, Кислович спробував звестись. Та ледве спершись на лікті, він застиг, роззявивши рота від побаченого. Неподалік стояла напівоголена Єва, тримаючи в руках батіг, а довкола неї, по колу, ніби вчені свині, рачкували п’ятеро тлустих