Читати книгу - "Таємниця Єви"

щось і чи можу я зараз поцілувати її… Не в чоло, як дитину, а в губи… Господи милосердний, я відповів, що ні!..

Після цього вона заспокоїлась і відступила від мене на кілька кроків. Потім посміхнулась і, перш ніж я встиг її стримати, кинулась униз…

* * *

Щоденник Ніни Білявської

«7 липня 1898 року. Алушта.

Кожен, хто має душу, має таємницю. Те, що заховане від людського ока. Бо око хоче бачити пристойність і майже святість, а для іншого – найкращий сховок у душі. Де його не бачить стороннє око і навіть своє власне…

Лізо, я сумую за тобою. Я знаю, ти змогла б пояснити те, що відбувається зі мною. Що зі мною зробило море… Спершу дало мені відчути свободу і безмежність, а тепер позбавляє розуму.

Звідки в душі моїй стільки таємниць? Учора я втекла з дому тільки з однією метою: зняти одяг біля моря. Лишитись зовсім голою, щоб мене зміг обійняти вітер. Коли тікала, то здавалася собі божевільною, але потім усвідомила, що це насправді я, і я насправді є такою…

Отже, якщо я божевільна, то можу говорити і творити божевільні речі, правда ж? Отже, нарешті я можу зізнатися йому у своїх бажаннях? Цьому капітанові, чоловікові, що сміє не помічати моїх страждань! Я розповім йому про свою таємницю, заховану глибоко в душі за всією показовою пристойністю. Про те, що мені хочеться його обіймів, а не галантно поданої руки. Про те, що хочу справжнього поцілунку, а не дурнуватих дотиків губами до рукавички. Я хочу поряд з ним лишитися без одягу, щоб він став моїм вітром.

Ці бажання – моя нестерпна мука. Позбавитись їх можна лише в один спосіб – розповісти йому, піддатися, впасти так низько, як тільки можливо… І якщо він посміє не почути мене, не зрозуміти мене, не розділити мій тягар, я більше не зможу нести його сама…»

* * *

Як і слід було сподіватися, мене чекав повний провал. Горе-оркестр спромігся вивчити тільки один марш для почесних гостей. Про дефіле не було й мови. Мені залишалося тільки одне: пережити цей жахливий виступ і якнайшвидше спакувати валізу. Наостанок мене викликав до себе полковник Румель. Він, як і першого разу, потерпав від спеки, але тепер десь у глибині його очей можна було прочитати бажання вгамувати її моєю кров’ю. Я став «струнко» і чекав бурі. Втім, полковник стримувався. Можливо, тому, що нервово курив, стрімко випускаючи дим через ніс.

– Вашу мать, майоре, – почав Румель швидше розчаровано, аніж сердито.

– Так точно, – відповів я.

– Вони що, такі телепні – ці музиканти?

– Ваше благородіє, винен я, а не вони.

Насправді музиканти були не просто «телепнями», а цілковитими нездарами і ледарями. О, як хотілося мені зараз обізвати їх останніми словами!.. Проте довелося стриматись і скорчити благородну гримасу.

– Можливо, ви зуміли би навчити їх дечого, якби не ця ваша дружба з татарами, – єхидно зауважив полковник, – не занадто часто ви до них навідувались? Як вважаєте, майоре?

Я промовчав. Усе, чого мені зараз хотілося, – це встигнути попрощатися з Алією, Габбасом та Кравецьким.

– У вас дві години, – коротко повідомив Румель, – о десятій ви повинні вже бути в дорозі. І, до речі, не смійте більше навідувати капітана. Врешті-решт, він арештант. Вам зрозуміло?

– Так точно, – видавив я з себе і попросив дозволу йти.

«Кравецькому як-небудь напишу, – подумав я, – принаймні, спробую дізнатись, яка доля його спіткала. От тільки б мої татари були зараз удома…»

Мені пощастило, Габбас та Алія нікуди сьогодні не пішли і, здавалось, навіть чекали мого приходу. Я мовчки зайшов, не знаючи, як розпочати розмову, і від того було ще важче.

– Иш к’олай кельсин,[20] – тихо промовив Габбас і обійняв мене.

– Ейилигин’из ичюн саг олун’ыз,[21] – відповів я зі своїм кумедним акцентом.

Їх, як завжди, він розсмішив. І від того прощатися стало якось легше. Хоча відірватися поглядом від очей Алії було однаково нестерпно важко.

За два місяці після повернення я подав у відставку і почав заробляти приватними уроками музики. Заробіток був невеликий, але на життя вистачало…

Мені довго не вдавалось дізнатися, що сталося з Кравецьким, аж одного дня старий товариш розповів, що його позбавили звання і військової пенсії, таким чином покаравши за причетність до смерті Ніни. Я дізнався його адресу і написав кілька листів, проте Кравецький відповів тільки раз, коли надіслав мені її щоденник. Щоденник моря…

Тепер я чекаю весни. Тоді налагодиться сполучення з Кримом, і я зможу повернутися в Алушту. Боже мій, як хочеться знову подивитися в очі Алії! Коли про них думаю, чекання стає зовсім нестерпним. Здається, там я розпочав писати свій власний щоденник моря. І, можливо, мені вдасться продовжити його щасливо. Хтозна…

Примечания

1

До побачення (нім.).

2

На вулиці Стефана Баторія у Львові до 1925 року знаходилась слідча тюрма.

3

Дякую за квіти. Чекаю на тебе сьогодні ввечері. Приходь, якщо хочеш. Бейла (пол.).

4

Від клубу любителів мистецтва кав’ярні «Рембрандт». Сердечно даруємо.

5

Вам насрали на мізки, Вістовичу? (нім.)

6

Стуліть свій брудний писок! (нім.)

7

Лайно! (нім.)

8

Так, це я (фр.).

9

Що скажете? (фр.)

10

З приємністю (фр.).

11

Прекрасно! (фр.)

12

Мій друже (фр.).

13

Клятий дощ! (нім.)

14

Фокус, цирковий трюк (заст.).

15

Шермерка (від польськ. szermierka) – фехтування.

16

Стій! (угор.)

17

Хто ти такий? (угор.)

18

Карабела – тип шаблі в Речі Посполитій, поширений з кінця XVI століття.

19

Ріпост (фехт.) – різкий контрвипад.

20

Хай Бог допомагає! (крим. – татар.)

21

Дякую за вашу доброту (крим. – татар.).