Читати книгу - "Таємний сад"

найліпше плаття. Я маю завести її до містера Крейвена.

Увесь рум’янець зійшов з лиця Мері. Серце часто забилося у грудях. Вона знову почувалася незграбною, незугарною і невдоволеною всім на світі. Проте місіс Медлок не почула він неї ані слова. Стиснувши губи, Мері пішла до своєї спальні, де Марта допомогла їй перевдягтися у святкове плаття і чепурно зачесала волосся. Потім Марта передала дівчинку місіс Медлок. Та взяла її за руку і повела довжелезними коридорами. Мері розуміла: якщо вже містер Крейвен захотів її побачити, доведеться змиритися. Хоча, звісно, вона б воліла зараз працювати у саду разом з Дікеном. Машинально крокуючи побіч місіс Медлок, дівчинка думала: «Гаразд, судячи з усього, що я досі про нього чула, мій дядько — не надто симпатичний чолов’яга. Тим ліпше. Я йому, певно, не сподобаюся. Ото подивиться на мене — і знов забуде, що я існую. Нехай тільки швидше їде собі».

Вони зайшли у ту частину будинку, де вона ще не бувала. Ще трохи пройшли по коридору, тоді місіс Медлок постукала у двері. Звідтам почулося:

— Заходьте.

Вони зайшли.

— Ось міс Мері, сер, — промовила місіс Медлок, звертаючись до чоловіка, що сидів перед каміном.

— Можете залишити нас самих. Я задзвоню, коли треба буде завести її назад, — сухо проказав містер Крейвен.

Економка вийшла і зачинила за собою двері. Мері стояла, не знаючи, де подіти руки, і з цікавістю розглядала свого дядька. Вона відразу завважила, що горба у нього не було — просто плечі мав зігнуті. Поміж чорного волосся прозирала сивина. Дядько повернувся.

— Підійди сюди! — мовив він.

Мері підійшла.

Тепер вона бачила його обличчя. Воно було навіть вродливе, тільки страшенно сумне. Здавалося, чоловік сам почувався непевно у її присутності і не знав, як почати розмову.

— Ти добре тут почуваєшся? Все гаразд? — спитав він нарешті.

— Так, — відповіла Мері.

— Про тебе тут дбають?

— Так.

Містер Крейвен знову замовк і потер чоло, ніби не знаючи, що робити далі.

— Ти дуже худенька, — мовив він, роздивляючись її.

— Я вже погладшала, — відповіла Мері. Вона також не знала, як поводитися з цим дивним чоловіком.

Та поволі серце дівчинки тануло. Вона дивилася на свого дядька і бачила, що він страшенно нещасливий. Чорні очі дивилися мовби повз неї, мовби за нею бачив якийсь інший образ, що не давав йому зосередитися.

— Дитино, ти вже вибач мене, я геть про тебе забув, — глухо вимовив він. — Збирався знайти гувернантку чи няньку, але забув.

— Будь ласка, будь ласка… — благально вимовила Мері, однак до горла їй підступив клубок і вона не змогла закінчити.

— Що ти хочеш? Кажи, — стурбувався він.

— Я вже велика, мені не треба няні, — сказала Мері, трішки себе опанувавши, — і будь ласка… будь ласка… не призначайте мені гувернантки.

Він знову розгублено потер чоло і пильно глянув на неї.

— Гм, і місіс Совербі мені так говорила, — промовив собі під ніс.

Почувши це, Мері відчула у собі більше певности.

— Ви… ви про Мартину маму? — вимовила вона.

— Так, я бачився з нею недавно, — відповів він.

— Хто-хто, а вона все про дітей знає, — зовсім осміліла Мері. — Має їх дванадцятеро, то мусить знати. Її варто послухати!

Рішучість дівчинки справила враження на містера Крейвена. Він ледь помітно усміхнувся і спитав:

— То що ти хочеш? Що тобі потрібно?

— Хочу бавитися надворі, — відповіла Мері, з усієї сили намагаючись опанувати хвилювання. — В Індії я ніколи не хотіла бавитися чи гуляти, тому й апетиту не мала, ні сил не було. А тут я стала більше їсти і вже трішки погладшала.

Ця дівчинка все більше його цікавила. А цей її розсудливий тон… Геть як у дорослої.

— От бачиш, те саме казала мені місіс Совербі. Вона вважає, що тобі треба якомога довше гуляти надворі, щоб набратися сили. Це для тебе найліпше, казала вона, — мовив він приязно. — Ну а потім можна буде подумати і про гувернантку, бо вчитися також треба, — додав наостанок.

— Так, після забав надворі я почуваюся набагато ліпше, — переконувала його Мері. — Я вже он яка сильна стала.

— А де ти гуляєш? Чим бавишся? — розпитував далі містер Крейвен.

— Та скрізь, по всіх садах і городах, — обережно вимовила Мері. — Знаєте, Мартина мама передала мені скакалку. То я собі з нею скачу скрізь… дивлюся, як паростки появляються зі землі. Ви не думайте, я не роблю жодної шкоди у садах, тільки дивлюся.

— Та що ти таке кажеш? — вимовив він стурбовано. — Яку іще шкоду ти могла б тут заподіяти? Можеш робити що тобі хочеться. І перестань мене боятися.

Мері закрила рукою рот, щоб стримати радісний вигук. Вона ступила ближче до дядька і зазирнула йому в очі.

— Справді, можу бігати де завгодно? Ви дозволяєте? — схвильовано вимовила вона.

Її голос аж тремтів від радісного піднесення. Вона не могла цього приховати. Проте містер Крейвен вирішив, що дівчинка далі його боїться.

— Дитино, кажу тобі, можеш бігати і бавитися де тобі заманеться! — щиро вигукнув він. — Тут усе до твоїх послуг. Мабуть, моє товариство годі назвати веселим, але можу тебе запевнити: найбільше моє бажання — щоб ти почувалася тут добре. Шкода, що не можу присвятити тобі досить часу й уваги — я сам надто нещасливий і сумний, аби когось розвеселити. Зрештою, мені так мало відомо про дітей… Але місіс Медлок отримала моє розпорядження і має пильнувати, щоб у тебе було все, чого потребуєш. Знаєш, нещодавно я розмовляв з місіс Совербі. Вона вважає, що зараз тобі найбільше потрібно свіже повітря і рух, щоб набратися сил. Це вона переконала мене зустрітися з тобою — і бачу, що цілком мала слушність.

— Так-так, вона має слушність, — знову геть по-дорослому потвердила Мері.

— Вона мудра жінка, то правда, — кивнув головою містер Крейвен. — Отож бався собі надворі скільки душа забажає. Маєток великий, місця багато — є де гуляти. Може, ще чогось хочеш? — спитав він. — Може, тобі потрібні забавки, книжки, ляльки?

— А можна… а можна мені взяти якийсь клаптик землі? — з тремом у голосі спитала Мері.

Містер Крейвен здивувався.

— Клаптик землі? — перепитав він. — Що ти будеш з ним робити?

— Хочу… хочу висіяти насіння… аби щось росло, — проказала Мері.

Якусь хвильку він заворожено дивився неї, а тоді провів рукою по очах, мовби прагнучи стерти побачений образ.

— Ти… ти так любиш доглядати сад? — повільно спитав він.

— В Індії я нічого не робила на землі, бо нічого і не вміла, — пояснювала Мері. — Ото хіба