Читати книгу - "Тиша"

не було — перфекціонізм лямінору не пом’якшав. З віком людина включає в себе тональність, що лежить вище на квінтовому колі, — це акустична відповідь на те, що ми називаємо визріванням. Щось у ній загальмувало цей процес.

— Ми з дружиною поговорили з нею, — сказав Каспер. — Після вистави. Вона справила глибоке враження на нас обох. І на наших трьох дітей.

Соня примружила очі. Серед великих гравців у покер мало жінок. Якій жінці захочеться, от як зараз, блефувати, оголошуючи флеш-рояль. Перед супротивником, який сприймає все за чисту монету. Маючи на руках комбінацію, яка рідша, ніж бульйон з кубиків.

— У нас, — вів далі Каспер, — у всіх п’яти членів сім’ї з’явилася, можливо, геть зовсім божевільна ідея — що ми могли б стати для неї новою сім’єю.

Спочатку в слухавці виникла мовчанка. Він настроївся на шум транспорту, що доносився з відчиненого вікна. Перед вікном у неї була якась водна поверхня, ближче, ніж біля поліцейської префектури. Неподалік від неї машини рухалися через якийсь міст, ні, через два мости. Проїхала машина із сиреною, переміщення звуку згідно з ефектом Доплера дозволило йому скласти уявлення про довжину найближчого з мостів. Це цілком міг бути Кніппельсбро. Жінка відкашлялася.

— Наші правила, — повідомила вона, — відносно будь-яких організацій визначаються тим, як ми оцінюємо можливу небезпеку. Якщо йдеться, наприклад, про дітей дипломатів, то застосовуються особливі запобіжні засоби.

— Я клоун, — сказав він. — Я що, говорю як терорист?

— Я не знаю, як говорять терористи. Відомо, що Нерон любив цирк. І Геліогабал теж.

— А можна нам до вас заїхати? — спитав він. — Щоб ви змогли навіч оцінити нашу добромисність?

— Передзвоніть мені завтра.

Вона повісила слухавку.

Він узяв аркуш паперу, дістав ручку. Намалював міст Кніппельсбро. Міст Ланґебро. Королівську бібліотеку, Національний музей, «Чорний діамант»[31]. Він поставив хрестик поруч з міністерським будинком на Крістіанс Брюґґе. Посунув аркуш до Соні.

— Що за будинок тут у поліцейських?

У ній стало чутно нотки занепокоєння.

— Розвідувальне управління поліції, — відповіла вона. — Більша частина стоїть навпроти поліцейської дільниці Гладсаксе. Але якась частина управління — на острові Слотсхольм. Вони затверджують плани безпеки цирків. Для гала-вистав. Які відвідують члени королівської сім’ї та уряду.

Він узяв з вікна польовий бінокль. Знайшов брунатний пакувальний папір і скотч і запакував один з дисків. Соня ні про що його не запитувала.

— Їдь туди без мене, — сказала вона. — Я більше не виступаю на манежі.

Він уже попрямував до виходу, але вона стала перед ним.

— У мене є більше, ніж у тебе, — почала пояснювати вона. — Діти. Дім. Порядок у рахунках. Більше любові. Мати насолоду від звичайного життя у тебе не надто виходить.

З твоїми пориваннями. Тому іноді я заздрю тобі.

Вона обняла його.

Дотик не може допомогти, ми все одно ніколи не будемо разом.

Але все-таки…

2

Він припаркувався за будинком Біржі. Щойно він вийшов з автівки, місто оточило його звуковою стіною. Ніякої гармонії, ніяких концентричних хвиль, ніякого акустичного центра. Півтора мільйона чоловік — кожен зі своїм нескоординованим рефреном.

Він обігнув Крістіанс Брюґґе, перед будинком були зачинені скляні ворота з переговорним пристроєм. Йому здавалося, що, як він був маленький, завжди було легко потрапити до будь-якої людини і до будь-якої інстанції. А потім вільний вхід заборонили, і тепер усі ми стежимо один за одним. Або ж він щось не так запам’ятав. Після сорока ми всі намагаємося покрити позолотою свої спогади.

За воротами була засклена будка з охоронцем у штатському; як би йому хотілося, щоб у нього був напарник: завдання, що стояло перед ним, безперечно не годилося для сольного номера. Він пройшов уздовж каналу Фредеріксхольм, перетнув дворик Риксдагу[32], пройшов повз власної автівки й повернув назад. Поряд з Військовим музеєм і скульптурою «Істедський лев» містився дитячий садок. За хвірткою стояв хлопчик років п’яти-шести.

— Ти куди йдеш? — спитав хлопчик.

— Йду зігріти замерзлого ангела.

У хлопчикових очах спалахнули кольорові вогники.

— А можна мені з тобою?

Діти звучать цікаво. Світ рідко позбавляє їх відвертості, поки їм не виповниться сім-вісім років. Каспер оглянув Крістіанс Брюґґе — на набережній не було нікогісінько.

— Дорослі шукатимуть тебе.

— Всі щойно пішли на тиху годину. Мене самого лишили тут.

Його власна система і хлопчикова система діткнулися. А проте. У виборі партнерів треба бути особливо обачним.

— А раптом я якийсь збоченець?

— Вони інші, — відповів хлопчик. — До мене якось чіплявся маніяк.

Каспер перехилився через огорожу й підняв хлопчика.

Він натиснув на ґудзик біля дверей, звідкись із-за безлічі шарів скла його попросили пред’явити посвідчення особи. Він зробив вигляд, що пристрій зламався, підняв хлопчика на руки й показав на нього — присутність дітей відкидає на дорослих легітимізуючий відсвіт. Двері задзижчали, і вони опинилися всередині. Каспер посадив хлопчика на стійку.

— Це син Андреа Фінк, — заявив він. — У нього висока температура. Ми в дитячому садку підозрюємо, що це мишачий тиф. Ми подзвонили Андреа й домовилися, що зараз же привеземо його.

Службовець за стійкою відсунув свій стілець назад — подалі від джерела зарази. Ситуація була невизначена, все могло обернутися як завгодно. За спиною в охоронця висів список співробітників, кабінет Андреа Фінк був на четвертому поверсі.

— Я хочу до мами, — запхикав хлопчик. — Мені жарко. Мені погано. Я зараз виблюю.

Охоронець потягнувся до телефонної трубки. Каспер похитав головою.

— У неї зараз важлива нарада. Їм краще не заважати. Вона попросила нас піднятися прямо до неї, вона до нас вийде.

Він постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Жінка, що сиділа за письмовим столом, була здивована, але спокійна. Приміщення ніяк не відповідало його уявленням про те, як має виглядати кабінет у розвідувальному управлінні, — воно було велике й привітне. На підлозі стояла пальма заввишки з людський зріст. Пофарбовані в білий колір стіни ледь помітно вилискували рожевим. На письмовому столі стояла фігурка Будди. Він посадовив хлопчика на стіл, поруч з фігуркою і телефоном. Коли він садовив хлопчика, його пальці намацали телефонний дріт і висмикнули його. Якщо охоронець із заскленої будки захоче зараз подзвонити, то йому ніхто не відповість.

— Мене звуть Каспер Кроне, — сказав він. — Це я вам телефонував, питав про Клару-Марію.

Жінка поклала дві розгорнуті книги одна на одну і зсунула їх. Обличчя її стало відчуженим. Температура в приміщенні впала — до тих значень, коли вже необхідні шапка й рукавички.

— Я зібрала про вас відомості, — сказала вона. — Ви не одружені. І у вас немає дітей.

Частина її свідомості не могла відірватися