Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

молиться в церкві! — зауважує прокурор. — Куди вас підвезти?

Небо заслане хмарами, щомиті готовими пролитися дощем. А я без плаща, не кажучи вже про те, що мені холодно. Та ніколи звертати на таке увагу.

— На роботу.

— Добре було б, якби ваша контора виділяла хоч трохи бензину для цієї машини, — пускає шпильку прокурор, коли його «трабант» рушає з місця.

— Та це ж мотоцикл, а не машина! — плачу йому тією самою монетою.

— Хай і так! Та погодьтеся, цей мотоцикл на чотирьох колесах тільки те й робить, що возить вас по всьому місту…

Він має слушність. І тут я згадую обіцянку своїй нареченій купити такий ось «трабант», само собою зрозуміло, коли ми вийдемо з загсу.

10

У кабінеті знаходжу підкладену під телефон записку від Поваре:

«Вельмишановний, тебе шукала Лілі, а мама твоя веліла мені нам’яти тобі вуха… Знов щось утнув? Справа фарцівників дуже смердить. Я зібрав деякі відомості, розкажу при зустрічі. До речі, щоб не забути, телефон Петронели Ставру — 7–38–63. Про всяк випадок. П.».

До чого уважний хлопчина, цей Поваре! Одне забув пояснити: куди він зник і де його можна знайти при потребі. Теж так, про всяк випадок. Проте за номер телефону Петронели Ставру я ладен пробачити йому все. Знімаю трубку, накручую номер і чекаю. Відповідає чоловічий голос, що спочатку збиває мене з пантелику, одначе я швидко зорієнтувався.

— Квартира Радована?

— Одну хвилинку, будь ласка, — ухиляються од відповіді на тім кінці телефонного дроту.

За кілька секунд чую в трубці трохи розгублений жіночий голос:

— Що вам потрібно?

— Пані, — прикидаюсь я дурником, — товариш Радован повернувся з-за кордону?

— Хто його питає?

— Майореску, його давній приятель. Я теж нещодавно приїхав із закордонного відрядження, — брешу на чім світ стоїть.

— Ні, пане, ще не повернувся.

— А ви не знаєте, коли він повернеться?

— Принаймні не раніше, ніж через три місяці.

Прошу пробачення за те, що потурбував, дякую за інформацію і кладу трубку. «Отже, вона вдома. Можна скласти їй візиту. І я це зроблю якнайшвидше». Я вже забув про голод, що не зателефонував мамі, нареченій. Замовляю машину, і мені її одразу дають.

Ще нема й п’ятої. Я називаю водієві адресу.

— Це ж близько від мого дому! — радіє той такому збігові обставин.

— Мчи щодуху! — підганяю його, пам’ятаючи про народне прислів’я: «Кошіль клепле, поки тепло!»

Водій ніби тільки й чекав цього, одразу рвонув з місця. Я заплющую очі. Не хочеться нікого бачити. Повертаюсь у думці до Петронели Ставру. Завдяки намальованому Лукачем портрету мені неважко уявити її — вродливу й привабливу. Хоча голос, почутий по телефону, видався мені якимось згаслим, утомленим, обережним, безвиразним… Та, може, це її манера розмовляти. Є чимало жінок, що опанували такий собі страдницький тон людей, безмежно втомлених життям. А може, вона хвора… Якщо я застану там чоловіка, що відповів мені по телефону, вважай, одним пострілом убив двох зайців.

Пробка. Водій незадоволено бурчить: доводиться стати в хвіст автобусові, що повзе мов черепаха.

— Що будемо робити, капітане, з таким рухом? — запитує мене водій.

Я не відповідаю: думки мої заполонені іншим. Перед моїми очима постає портрет Петронели Ставру. Чи захоче вона відвідати житло колишнього свого коханого?

Знову різко гальмуємо. Я мало не пробиваю головою бічне скло. Але водія гріх звинувачувати. Адже я сам наказав йому поспішати. Ось він і жене, не зважаючи ні на що…

Десь хвилин за п’ять я стою перед будинком, ще за дві-три — перед дверима квартири, де живе Петронела Ставру. Оперативність, з якою розшукав потрібний номер, я завдячую не лише точності адреси, яку здобув Поваре, а й віртуозній майстерності водія. У тьмяному світлі лампочки ледве розрізняю під кнопкою електричного дзвоника ініціали студентки. Натискую на кнопку, звучить мелодійний дзвінок. Стаю трохи осторонь, щоб мене не помітили у вічко. За дверима — ані шелесь! Дзвоню ще раз. І знову з тим самим успіхом. Зиркаю на годинника — збігло не більше як десять хвилин після телефонної розмови. Знову натискаю на кнопку і вже не відпускаю руки. І тут чую її голос:

— Хто там?

До мене одразу повертається добрий гумор.

— Прошу вас, мені потрібна Петронела Ставру.

За дверима залягає тривала мовчанка, яку можна пояснити хіба тим, що там умить розгнівались на мене.

— Ви, ви мені потрібні, товаришко Ставру! — заявляю навпростець, наче давній знайомій.

Я переконав її. Вона поволі відчиняє двері, ніби смертельно когось боїться. Я впізнаю її з першого погляду… Хоча мене й вражає блідість вродливого обличчя, запалі, сповнені невимовного страждання очі. «Вона плакала! — здогадуюсь я. — Отже, знає… Хто ж її повідомив?»

— Що вам потрібно? — безбарвним голосом запитує вона.

Дівчина й гадки не має запрошувати мене до господи.

І добре робить — звідки їй знати, з ким має справу. Я виймаю посвідчення, відрекомендовуюсь. Очі її вмить сповнюються жахом.

— Мені хотілося б поговорити з вами.

Моє прохання й зовсім збиває її з пантелику, вона бурмоче щось незрозуміле. Згодом, ніби згадавши про щось, опускає очі додолу, ніби натякає, що вона не зодягнена для гостей: на ній халат, з-під якого визирає нічна сорочка.

— Прошу вас зачекати кілька хвилин…

Ох, цей відомий привід: перевдягання! Що ж, нічого не вдієш. Стою під дверима, мов вірний пес. Будинок, видно, готельного типу: обабіч довгого коридора вишикувалися двері в однокімнатні мешкання. На сходах чути невгамовний галас дітвори. Яке це щастя, що я по мешкаю в такому будинку!

Петронела Ставру знову з’являється на порозі й впускає мене. Вона лише змінила халат. Одягла не такий прозорий, як перший. Запрошує мене до покою. Входжу, певний, що зустрінуся з чоловіком, який узяв телефонну трубку. Ба — дівчина в кімнаті сама. Може, він ще не живе з нею під одним дахом.

Я усвідомлюю, що моя поява в цій кімнаті була небажана й несподівана: ліжко навіть не накрите ковдрою. На паркеті, поряд з ліжком, попільничка, де повно недопалків. Біля дверей стоїть крісло. Якраз у нього й запрошує мене сісти Петронела, а сама сідає на краєчку ліжка.

Я вже розтулив був рота, щоб говорити, але Петронела Ставру випереджає мене:

— Я знаю, чого ви прийшли, — глибоко зітхає вона, й на очі їй навертаються сльози. Петронела виймає з кишені халата зім’яту хусточку й заходжується їх витирати. — Мені вже відомо!..

Я почуваю себе ні в тих ні в сих. Проте не зводжу з неї погляду. Вона молодша за мене, на мою думку, десь років на дванадцять,