Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

категорична відмова Вулфа виходити у справах з дому. Але навіщо?

Клуб «Десять аристологів» організували десять заможних чоловіків, що домагались, як вони самі казали, «взірцевого приготування їжі й питва». Задля досягнення цього ідеалу вони зібралися сім років тому в домі одного з них, пароплавного магната Бенджемена Шрайвера, а Льюїс Х'юїтт, також член гуртка, умовився з Вулфом, що страви їм готуватиме Фріц. Звичайно, нас із Вулфом запросили гуди також, і коли подали першу страву, один з типів за столом разом із млинцями з ікрою та сметаною нажерся миш'яку й урізав дуба. Правда, на взаємини Вулфа з Х'юїттом той випадок не вплинув. Х'юїтт мав у своєму маєтку в Лонг-Айленді величезну, футів сто завширшки, оранжерею з орхідеями, й досі був вдячний Вулфові за якусь особливу послугу, зроблену йому дуже давно, і десь двічі на рік приїздив до старого цегляного будинку на обід.

Х'юїтт узяв трубку не зразу — він був чи то в оранжереї, чи в конюшні, чи ще десь. Але почути мій голос йому було приємно., В кожному разі, так він сказав. Як тільки я повідомив, що Вулф хоче до нього навідатись, Х'юїтт відповів, що, звичайно, буде щасливий його бачити, залюбки посидить з нами за ленчем і в цьому зв'язку має до Вулфа одне запитання.

— Боюся, без мене ви не обійдетесь, — сказав я. — Я дзвоню з телефону-автомата в аптекарському магазині. Даруйте за нецеремонність, але ви певні, що нас ніхто не слухає з паралельного апарата?

— Як це?.. Ні! Мені здається, немає причин…

— Чудово. Я дзвоню з будки через те, що наш телефон підслуховують, а містер Вулф не хоче, аби стало відомо, що це він сам пропонує до вас приїхати. Тому нам не дзвоніть. Може статися, що завтра до вас хтось прийде, назветься репортером і почне розпитувати. Я кажу про це зараз, бо завтра можу забути. Якщо до вас звернуться, відповісте, що запросили нас на ленч іще минулого тижня. Умовились?

— Так, звичайно. Господи боже, то ви кажете, ваш телефон підслуховують?.. Але ж це незаконно?!

— Ну звісно. В цьому й уся річ. Ми розповімо вам про все завтра… В усякім разі, я сподіваюсь.

У нашому кабінеті стоять телевізор та радіоприймач, і я, повертаючись додому, сподівався застати Вулфа в його улюбленому кріслі біля приймача. Та в кабінеті нікого не було, і я спустився в підвал. Вулф сидів на тому самому місці, де я його залишив. Телевізор і досі гримів, і Фріц, позіхаючи, дивився на екран. Вулф сидів, відкинувшись на спинку стільця й заплющивши очі, губи в нього ворушилися — вони то втягували повітря, то випускали, то втягували, то випускали… Так, Вулф працював. Але що він цієї хвилини обмірковував? Я стояв і мовчки дивився на нього. Коли він поринає у цей свій стан — тобто заплющує очі й починає ворушити губами, я ніколи не перебиваю йому думки. Але тепер я мусив щосили зціпити зуби, щоб не розтулити рота, бо мені не вірилось, що Вулф справді міркує. Над чим би він мав оце сушити голову?

Збігло цілих дві хвилини. Три. Нарешті я вирішив, що Вулф просто мене інтригує. Я сів на стілець і гучно кашлянув. Вулф ураз розплющив очі, глянув на мене й випростався.

Я підсунув свій стілець ближче й сказав:

— Усе гаразд. Нас чекають опівдні. Так що виїздити треба о пів на одинадцяту.

— Ви не поїдете, — буркнув Вулф. — Я подзвонив Сеулові. Він прийде о дев'ятій.

— А-а, розумію. Ви хочете, щоб я лишився вдома на той випадок, якщо Регг пришле сюди своїх хлопців сповідатися!

— Я хочу, щоб ви розшукали Френка Оделла.

— О господи! То ось чиє ім'я ви так старанно вимовляли пошепки із заплющеними очима!

— Ні. — Вулф повернув голову: — Трохи гучніше, Фріце! — Потім знов до мене: — Вчора після ленчу я сказав, що ви мене переконали, нібито довести причетність до вбивства агентів ФБР — марний клопіт. Беру свої слова назад. Ми повинні повести справу так, щоб жодна з трьох версій не залишилась другорядною. Ось ці версії. Перша: вбивство вчинило ФБР. Друга: ФБР не вчиняло вбивства. І третя: забути про ФБР і залишити вбивство нерозкритим. Нас більше влаштовує друга версія, ось чому ми повинні розшукувати Френка Оделла. Та якщо нас примусять узятися за першу версію або за третю, ми опинимось у становищі, перебуваючи в якому нам ніколи не виконати своїх зобов'язань перед клієнтом.

— Але ж ви не брали ніяких зобов'язань, крім двох: почати розслідування і зробити все від вас залежне!

— Ви знову вживаєте не ті займенники!

— Гаразд, нехай буде «ми» і «нас».

— Це вже краще. Отже, все від нас залежне. А це — найбільше зобов'язання для чоловіка, який має почуття власної гідності. І цього почуття в обох нас аж надто багато. Очевидне одне. Байдужо, які обставини примусять нас ухвалити те чи інше рішення, але містер Регг повинен поні рити чи принаймні запідозрити, що Морріса Елтхауза вбив хтось із його людей. Поки що на гадку мені не спадає жоден хід, який привів би його до цього. А ви маєте пропозиції?

— Ні. Він або вірить у це, або ні. Десять проти одного, що вірить.

— Кінець кінцем шанси у нас є. Мені треба з вами порадитись щодо завтрашньої зустрічі з містером Х'юїттом. Розмова в нас буде довга, а в мене пересохло в горлі. Фріце!

Ніякої відповіді. Я обернувся. Фріц, сидячи на стільці, спав і, мабуть, хропів, але через телевізор ми нічого не чули. Я запропонував перейти до кабінету і для одміни ввімкнути музику. Вулф погодився, і ми розбудили Фріца, подякували за гостинність і побажали йому на добраніч. По дорозі до кабінету я прихопив на кухні пиво для Вулфа й молоко для себе. Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже ввімкнув радіоприймач і сидів за столом. Оскільки розмова мала бути довга, я підставив жовтий стілець ближче до Вулфа. Він палив собі пива, а я надпив молоко й промовив:

— Я забув сказати, що не спитав у Х'юїтта про «Десять аристологів». Але ж ви однаково завтра побачитеся з ним і спитаєте самі. То яка там у нас програма?

Вулф почав говорити.

Вже давно минула північ, коли Вулф пішов до ліфта, а я — по простирадла, ковдру та подушки, щоб провести другу ніч на кушетці в кабінеті.

8

У телефонному довіднику п'яти районів Нью-Йорка було понад сто Оделлів, але Френка не значилося жодного.