Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

І друге зауважте: спершу до Кривоноса, а потім на весілля — виходить, у Кривоноса князівни напевно немає, десь далі отаман її сховав, куди ще війна не дістала.

— Золотий ти чоловік, ваша милость! — вигукнув Володийовський.

— Я спочатку подумав, — вів далі втішений Заглоба, — може, він її у Київ одіслав, але ні, бо навіщо тоді було казати, що він до Києва шлюб брати поїде, а раз поїде, то в Києві князівни нема. Та й не дурний він туди її везти, бо якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовські війська легко можуть захопити Київ.

— Правда! Правда! — вигукнув пан Лонгінус. — Богом присягаюсь, не одному варто було б із вашою милостю розумом помінятися.

— Тільки я не з кожним мінятися стану, бо страшно замість розуму мішок ботвини взяти, особливо з литвином.

— Знову своєї починає, — образився пан Лонгінус.

— Дозволь же мені, ваша милость, докінчити. Як ні у Кривоноса, ні в Києві її немає, то де вона?

— У тому й заковика.

— Якщо ти, ваша милость, здогадуєшся, кажи мерщій, бо я сиджу, як на вогні! — скрикнув Скшетуський.

— За Ямполем вона! — мовив Заглоба і тріумфально обвів усіх своїм здоровим оком.

— Звідкіля ти, ваша милость, знаєш? — спитав Володийовський.

— Звідкіля знаю? А от звідкіля: сиджу я у хліву — туди мене розбійник той, щоб його свині за це з’їли, звелів замкнути! — а навколо козаки поміж собою розмовляють.

Притуляю вухо до стіни і що я чую?.. Один каже: «Тепер, мабуть, отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, якщо тобі молоде життя миле…» Голову на відруб даю, що вона десь за Ямполем.

— О, це вже як Бог свят! — вигукнув Володийовський.

— У Дике ж поле він її не повіз, отже, як на мене, сховав десь між Ягорликом і Ямполем. Був я теж раз у тих краях, коли королівські й ханські судді туди заїжджалися, бо в Ягорлику, як вам, ваші милості, відомо, розглядаються прикордонні справи про забрані стада. А справ цих ніколи не бракує. Отож у тих краях над Дністром сила-силенна ярів, очеретів і неприступних місць, у яких по хуторах живуть люди, що нікому не підвладні, бо навкруги пустеля, вони й одне одного не бачать. У таких диких пустельників він її, напевно, й сховав, адже там найбезпечніше.

— Чи ба! Але як туди тепер дістатися, коли Кривоніс дорогу загородив! — спитав пан Лонгінус. — І Ямпіль теж, як я чув, розбійницьке гніздо.

На це Скшетуський:

— Хоч і десять разів доведеться голову покласти, я все одно її рятуватиму. Перевдягнуся і піду шукати — Бог мені допоможе, знайду.

— І я з тобою, Яне! — озвався пан Володийовський.

— І я кобзарем переберуся. Повірте мені, ваші милості, що серед вас я маю найбільше досвіду; щоправда, торбан мені добряче остогид, тож я візьму волинку.

— То, може, і я на щось знадоблюся, братики? — спитав пан Лонгінус.

— Авжеж, — відповів пан Заглоба. — Як треба буде переправитися через Дністер, ти нас і перенесеш, як святий Христофор.

— Дякую від душі вашим милостям, — мовив Скшетуський, — і готовність вашу приймаю зі щирим серцем. Не май сто кіп, як сто друзів, а мені, бачу, провидіння таких вірних друзів подарувало. Дай же мені, великий Боже, щоб і я віддячив вашим милостям здоров'ям і багатством.

— Всі ми як один чоловік! — вигукнув Заглоба. — Бог злагоду хвалить, і побачите, невдовзі й ми втішатимемося плодами своєї праці.

— Бачу, мені вже нічого іншого не лишається, — сказав по хвилі мовчання Скшетуський, — як відвести хоругву до князя і відразу ж вирушити укупі з вами. Підемо понад Дністром через Ямпіль аж ген до Ягорлика і всюди шукатимемо. А позаяк, сподіваюся, Хмельницького вже розбито або, поки ми дійдемо до князя, буде розбито, то й служба спільній справі не стане нам на заваді. Певно, хоругви вирушать в Україну, щоб остаточно придушити бунт, але там уже й без нас обійдуться.

— Постривайте лишень, ваші милості, — втрутився Володийовський, — либонь, після Хмельницького настане черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом на Ямпіль підемо.

— Ні, нам туди треба встигнути раніше, — відповів Заглоба. — Але спершу нам слід відвести хоругву, щоб розв’язати собі руки. Сподіваюся, князь також буде нами contentus[15].

— Особливо тобою, ваша милость.

— Чом би й ні, адже я йому найкращі вісті везу. І повір мені, ваша милость, князь нагороди не пошкодує.

— Отже, тоді в дорогу?

— До ранку треба було б спочити, — зауважив Володийовський. — Зрештою, нехай наказує Скшетуський — він тут старший. Але я попереджаю, що коли виступимо сьогодні, у мене всі коні попадають.

— Знаю, що це неможливо, — сказав Скшетуський, — але, гадаю, якщо їх добре нагодувати, завтра можна вирушати.

Назавтра й вирушили. За князівським наказом вони мали повернутися до Збаража й там чекати подальших розпоряджень. Тому вони пішли на Кузьмин, щоб, залишивши збоку Фельштин, звернути на Волочиськ, звідкіля через Хлебанівку вів старий битий шлях до Збаража. Іти було важко, бо не вщухали дощі, але спокійно, і тільки пан Лонгінус, котрий рухався на сто коней попереду, розгромив кілька зграй, що сваволили у тилу рейментарських військ. На нічліг зупинилися аж у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою усі поснули солодким сном, їх розбудила тривога — дозорні сповістили, що наближається невідомий кінний загін. Однак невдовзі з’ясувалося, що то Вершулова татарська хоругва, тобто свої. Заглоба, пан Лонгінус і малий Володийовський негайно зібралися у квартирі Скшегуського, а слідом за ними туди ж, як вихор, улетів офіцер легкої кавалерії — засапаний, із ніг до голови забризканий грязюкою. Глянувши на нього, Скшетуський вигукнув:

— Вершул?

— Так… Я! — відповів прибулий, ледве переводячи подих.

— Від князя?

— Авжеж… Ох, дух забило!..

— Які новини? З Хмельницьким уже все?

— Уже… все… з Річчю Посполитою!..

— Боже праведний! Що ти, добродію, говориш? Поразка?

— Поразка, ганьба, сором!.. Без бою… Паніка!.. О матінко!

— Вухам не хочеться вірити. Кажи ж, кажи Христа ради!… А що рейментарі?..

— Утекли.

— А де наш князь?

— Відступає… без війська… Я до вас від князя… з наказом… негайно до Львова… Вони йдуть за нами!..

— Хто? Вершуле, Вершуле! Отямся, брате! Хто йде?

— Хмельницький, татари.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — закричав Заглоба. — Земля розступається.

Але Скшетуський зрозумів уже, в чім річ.

— Запитання потім, — мовив він, — а зараз на коней!

— На коней, на коней!

Коні Вершулових татар уже кресали копитами під вікнами. Жителі, розбуджені вторгненням війська, виходили з будинків із ліхтарями й смолоскипами в руках. Звістка блискавкою облетіла все місто. Дзвони ураз забили на сполох. Тихе хвилину тому