Читати книгу - "Принц Хаосу"

зникла. Я думав, ти померла.

— Я ссспала. Ссспала, щоб відновитиссся. Ссспала, щоб ззабути. Ссспала, щоб відродитиссся.

Я простягнув руку. Волохата змія підняла голову вище, витягнулася, впала мені на передпліччя, забралася на плече, згорнулася.

— Ти вибрала для сну елегантне приміщення.

— Я зсснала, що вазза і я любимо тебе. Я зсснала, якщщо чекати досссить довго, ти прийдешшш знову, ззупинишссся, щоб насссолодитисся нею. І я вззнаю і пднімусссь в уссьому ссвоєму блиссску, щоб привітати тебе. Ух ти, ти вирісс!

— А ти виглядаєш як і раніше. Трохи тоншою, напевно…

Я ласкаво клацнув її по голові.

— Добре знати, що ти все ще з нами, добрий сімейний дух. Ти, Грайлл і Кегмен зробили моє дитинство краще, ніж воно могло би бути.

Вона високо підняла голову, вдарила носом мені в щоку.

— Мою холодну кров ззігріває те, що я знову баччу тебе, милий хлопчик. Ти довго мандрував?

— О так. Дуже.

— Одної ночі нам потрібно поїссти трохи мишей і лягти біля вогню. Ти ззігрієшш мені блюдцце молока і роззкажеш про ссвої пригоди ССС, відтоді, як ззалишшив Шляхи Вссевидяччих. Ми відшукаємо пару мозкових кіссточок для Грайлла, якщщо він вссе ще тут…

— Здається, він прислуговує дядькові Сухе. А що з Бегмою?

— Я не зсснаю, це було так давно.

Я притиснув її міцніше до себе, щоб зігріти.

— Дякую, ти чекала мене тут у великій дрімоті, щоб привітати…

— Це більшше, ніж дружня ззусстрічч, чи привітання.

— Більше? Що тоді, Глайт? Що це?

— Дещо показзати. Йди туди.

Вона вказала головою. Я рушив у напрямку, який вона відзначила — шляхом, яким я так чи інакше пішов би, туди, де коридори розширювалися. Я міг відчувати її ворушіння на моїй руці з ледь чутним шерехом, який вона іноді видавала.

Раптово Глайт застигла, а голова її піднялася, злегка погойдуючись.

— Що таке? — Запитав я.

— Ми-ишші, — сказала вона. — Ми-ишші поруч. Я повинна піти пополювати… після того, як покажу тобі… одну річ. Ссніданок…

— Якщо тобі треба пообідати, я почекаю.

— Ні, Мерлін. Ти не повинен запізнитисся, що б… не привело тебе сссюди. У повітрі витає дещо важливе. Піззніше… полювання… гризсуни…

Ми увійшли в широку і високу частину галереї, освітлену небом. Чотири великих фрагменти металевої скульптури — в основному бронзові і мідні — Були асиметрично розставлені навколо нас.

— Далі, — сказала Глайт. — Не тут.

Я повернув праворуч на наступному розі і пірнув вперед. Скоро ми підійшли до іншої виставки — вона демонструвала металевий ліс.

— Тихішше тепер. І не спешшші, милий демончикк.

Я призупинився і оглянув дерева, яскраві, темні, блискучі, тьмяні. Залізо, алюміній, латунь — це вражало. Цієї виставки тут не було, коли в останній раз багато років тому я проходив цим шляхом. Природно, в цьому немає нічого дивного. Були зміни і в інших районах, через які я проходив.

— Тепер. Тут. Поверни. Верниссь.

Я рушив до лісу.

— Візссьми правіше. Виссоке дерево.

Я призупинився, коли підійшов до вигнутого стовбура самого високого дерева праворуч від мене.

— Це?

— Та-а-ак. Ліззь… вгору… давай.

— Ти маєш на увазі залізти?

— Та-а-к.

— Гаразд.

Є в стилізованому дереві одна перевага — або, принаймні, в цьому стилізованому дереві — те, що дерево звивається спіраллю, розбухає і перекручується таким лихим манером, що забезпечує хороші поручні і уступи для ніг, хоч по виду конструкції цього не скажеш. Я вхопився, підтягнувся, знайшов місце для ноги, знову підтягнувся, відштовхнувся.

Вище. Ще вище. Коли я був, напевно, футах в десяти над підлогою, я затримався.

— Ей, що мені робити тепер, коли вже я тут? — Запитав я.

— Заліззти повище.

— Навіщо?

— Сскоро. Сскоро. Ти взнаєшш.

Я затягнув себе ще на фут вище і раптом відчув. Це було не те щоб потріскування, а скоріше деяка напруга. Так бувало й раніше, іноді, коли мене тягло в якесь ризиковане місце.

— Тут шлях нагору, — сказав я.

— Та-а-к. Я ззвернулассь навколо гілки ссинього дерева, коли майсстер Відображжень відкрив його. Його вбили потім.

— Він повинен вести до чогось дуже важливого.

— Припускаю. Я не сссуддя… у людсських справах.

— Ти проходила туди?

— Та-а-к.

— Значить там безпечно?

— Та-а-к.

— Добре.

Я забрався повище, долаючи силу шляху, поки не встановив обидві ноги на один рівень. Тоді я розслабився в обіймах шляху і дозволив йому затягнути мене.

Я витягнув обидві руки на той випадок, якщо посадочний майданчик виявиться нерівним. Ні, не виявився. Підлога була викладена прекрасними чорними, срібними, сірими та білими плитками. Праворуч був геометричний візерунок, ліворуч — зображення Пекла Хаосу. Кілька митей мої очі були спрямовані вниз.

— Мій Бог! — Сказав я.

— Я права? Це важливо? — Сказала Глайт.

— Це важливо, — відгукнувся я.

6

По всій каплиці стояли свічки, багато висотою з мене і майже в обхват товщиною. Деякі були срібними, деякі — сірими, кілька білих, кілька чорних. Вони стояли на різній висоті в хитрому порядку на лавках, виступах, вузлах орнаменту на підлозі. Тим не менш, основне світло давали не вони. Освітлення йшло звідкись згори, і я навіть припустив, що це денне небо. Але коли я глянув угору, щоб прикинути висоту склепіння, я побачив, що світло розливається із великою біло-блакитний сфери, укладеної в темну металеву мережу.

Я зробив крок вперед. Вогник найближчої свічки мигнув.

Я повернувся обличчям до кам'яного вівтаря, який заповнював нішу навпроти мене. Перед нею по обидві сторони горіли дві чорних свічки, а поменше — срібні — на вівтарі. Якусь мить я просто розглядав вівтар.

— Ссожий на тебе, — зауважила Глайт.

— Я думав, твої очі не бачать двовимірних зображень.

— Я довгий час жила в муззеї. Навіщщо ховати ссвій портрет так ссекретно?

Я рушив уперед, погляд — на картину.

— Це не я, — сказав я. — Це мій батько, Корвін з Амбера.

Срібна троянда стояла у вазі перед портретом. Була вона справжньою чи творінням мистецтва або магії, я сказати не міг.

А перед трояндою лежала Грейсвандір, на кілька дюймів витягнена з піхов. Я відчув, що меч справжній, що варіант, який носив батьківський привид Лабіринту, був усього лише реконструкцією.

Я простягнув руку, підняв меч, вийняв з піхов.

Коли я взяв його, замахнувся, вдарив en garde, зробив випад, зближення — спалахнуло відчуття сили. Ожив спікарт, центр павутини сил. Я опустив погляд у раптовому збентеженні…

— І клинок батьківський, — сказав я, повертаючись до вівтаря і вкладаючи меч в піхви. Я розпрощався з Грейсвандір дуже неохоче.

Як тільки я повернувся,