Читати книгу - "Чарівний талісман (збірник)"

багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшись, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…

— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.

Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…

— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.

Чорна вода Бакаю. що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.

— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. — Що я казав?

— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган. — Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.

— То. ма… мабуть, шишка з сосни впала, — криво усміхнувся Журавель.

Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.

— А він де ж подівся? — промимрив Марусик.

— Пішов, мабуть… — непевно підняв одне плече Журавель.

— Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.

Як я вже казав. Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.

— Ех ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї!

Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.

— Та! — махнув рукою Марусик. — Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку, а то пропадає. Я піду додому.

— Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган. — Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…

— Ай справді… Щось пропав настрій. — ніяково глянув на Цигана Журавель. — Може, давай… Мені теж повітку треба…

— Ех ви! Та ну вас! З вами зв'яжись. З вами щось робити… Тьху! Тьху! І ще раз — тьху!

Присоромлені хлопці поодвертались.

Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він. а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.

Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою: «Ага!.. Вертаєтесь… А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!..»

По дорозі додому вони не вимовили жодного слова.

Розділ четвертий,

у якому автор щиро вам радить: «Тримайте себе в руках!» — бо починаються події незвичайні і неймовірні. «Розпрягайте, хлопці, коні…»

А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше-дивовижне й неймовірне…

Це було того самого дня. тільки десь уже надвечір.

Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив із рук обценьки і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І «ой!», яке вирвалося в нього, стосувалося пише Циганового вигляду.

— Ла-ла-ла-ла… — белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля крутими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.

— Що?! Що таке?! — схвильовано вигукнув Журавель.

— Ста-ло-лося… — тільки й зміг вимовити Циган.

— Що? Що сталося?

— Оте саме…

— Що?

— Жа-жа… жаб'яча лапка… — розпачливо видихнув Сашко Циган.

— Що?! — Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.

Минуло не менше п'яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючись, повторюючи по кілька разів одне й те саме.

Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.

— Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я. ходив, тинявся-тинявся (а в кишені ж лежить «чарівний талісман» — жаб'яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я. звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке-таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб'яча лапка? Дурниці! І все-таки… Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб'яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився.

Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь — у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце — коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам'ятаєш, казала: «Машину, хлопці, виграєте!»

— Тю!.. Так-так! Точно! — закивав головою Журавель. — Я про нього й забув.

- І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в «Зоології» лежав. До таблиці. І… повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу… Серце просто зупинилося і все. Глянь! — і він простягнув Журавлю газету й білет.

Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і сторопів:

— Тю!

— От іменно, що «тю»! Що ж тепер робити? — Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.

— Як — що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! «Запорожець». Усім класом кататимемось!

— А… а жаб'яча лапка?

— А… що папка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.

— Ти думаєш?

— Думаю!

— Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би. забобонний, розквоктався про жаб’ячу лапку. Такого б туману напустив. Я б не знав, куди йти, що робити.

— Але йому треба все-таки сказати зараз, а то…

— Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!

В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше — літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові