Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

переможці, немов мисливці над убитим оленем, розшматовуючи здобич між собою й намагаючись ухопити кожен для себе більший кусень, — отож за фальш маршалківської фрази свиснула мимо його вух куля з Федакового револьвера. З другого боку, фатальна для маршалка декларація любові до України до краю розлютила польських шовіністів, й без того невдоволених варшавськими перемовинами Пілсудського з Петлюрою: конвокаційний сейм оголосив себе керівним інститутом держави, усунувши маршалка від влади, й ставлення поляків до swego drogiego wadza[2] найвлучніше відбилося в репліці тюремного каштеляна в Равічі, куди привели засудженого на шість років Степана Федака: «Чому ти не застрелив того лотра? Польща була б тобі вельми вдячна!»

Перша клітина Української Військової Організації, створена у Львові Коновальцем, підняла на західних землях України нечуваний рух опору: горіли маєтки польських дідичів; колишній усусус Степан Мельничук, перемінивши синьо-жовтий прапор на червоний, партизанив на Тернопільщині зі своєю «Дванадцяткою», поки її не виловили польські карателі й не розстріляли; Начальна команда УВО винесла смертний вирок поетові Сидорові Твердохлібу, який погодився кандидувати до польського сойму — бойовики УВО застрелили його в Кам'янці Струмиловій; славного письменника Михайла Яцкова українська громада збойкотувала за видання колабораціоністського часопису «Рідний Край»…

У Львові Начальну команду УВО очолив полковник Андрій Мельник, він залучив до роботи в організації отамана Другого зимового походу, втікача з-під Базару Юрія Тютюнника, який заклав свій штаб у домі на провулку, що вибігав з вулиці Понінського до парку Кілінського; львівською Крайовою командою УВО керував із Праги Євген Коновалець; із Швайцарії до Львова перебрався Дмитро Донцов, посланий Полковником редагувати відновлений «Літературно-науковий вісник»…

…У Подєбрадах, що над Лабою біля Праги, в аулі Української Господарської Академії зібралися учасники конференції українських старшин, що її скликав полковник Коновалець. У просторій залі місць не вистачало, й дехто стояв, спершись плечем до стіни; за президійним столом обіч Коновальця сиділи генерал-хорунжий армії УНР Роман Дашкевич і молода жінка в чорній сукні з білим комірцем — Ольга Басараб, муж якої, усусус Дмитро, загинув у перші дні війни в ізворах Бескидів, й відтоді ніхто її не бачив у іншому одязі, на її щоках закаменіли жовна, і навіть хвилева внутрішня втіха від влучних інвектив промовця не розпогоджувала її обличчя. Генерал Дашкевич мав вигляд явно неспокійний, він пильно вдивлявся в зал, зупинивши погляд на постаті жінки з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі; жінка сиділа в середньому ряду й теж не зводила очей з генерала. Полковник Коновалець невідривно дивився на промовця, ловлячи кожне його слово. Він був задоволений, що під час оглядин табору для інтернованих українських вояків у Йозефові біля Градця Кралового зустрів знайомого ще із шкільних років, трохи молодшого за себе учня Академічної гімназії, який теж, як і Євген, добирався льокайкою із Жовкви до Львова, — був то Юлько Вассіян, циганкуватий хлопчина. Коновалець не міг його, вихудлого й у зітлілому мундирі, впізнати. Юліян сам признався до Євгена — молодшим школярам старші краще запам'ятовуються. Євген забрав товариша з собою на конспіративну квартиру в Празі, вони проводили вечори в розмовах і дискусіях: Юліян був добре обізнаний у політиці, ґрунтовно знав історію й літературу, мова його була логічна й аргументована, й подумав Коновалець: буде він ідеологом УВО.

Вассіян виголошує промову на старшинській нараді, яка є установчою конференцією Чехо-Словацької крайової команди УВО, він поринає в найглибшу історію України, висвітлює наш глибокий родовід, засвідчуючи цим автохтонність українців на своїй землі, що дає їм право здобувати свою незалежність.

«Для нації, яка бореться за свободу… — промовець на мить зупиняється, обводячи переповнений зал карим поглядом, ніби шукає однодумців, і, переконавшись, що в цій залі всі спаяні єдиною жадобою боротьби, продовжує: — Для такої нації пізнання власної минувшини не має бути самоціллю й пихою, мовляв, наші корені сягають у глибину кількатисячної трипільської культури, ми найдревніший на землі народ, і через те маємо найбільше прав на самостійне існування, — згадаймо, скільки-то народів із правічною історією в тій же історії навіки залишилися! Пізнання нашої минувшини має стати засобом творення національної ідеї, без якої неможливе державне будівництво. Вивчення минувшини — то не погляд на завершену історію, а праця для продовження нашого національного життя. Та мусимо з болем усвідомлювати, що та націєтворча ідея закорінювалася в нас не за допомогою переможних битв, ті битви були здебільшого програшні, зате ми завше володіли глибинним врощенням у рідну землю: бурі покотом клали наш людський ліс, але з корінням вирвати його не могли; нашу землю обезіменювали, нашу історію фальсифікували й плюгавили окупанти, проте наш народ злітав завжди феніксом із пожарищ. Бо мав міцний корінь… І хоч з нього нерідко виростає труй-зілля відступництва, не знищуймо кореня ненавистю — чемериця ще може відродитися в попередньому стані. Нас мало, а тому підживлюймо той бур'ян екстрактом любові — і пізнають, і згадають відступники свій родовід. Не проганяймо їх, прозрілих, не караймо за колишні гріхи, не витруюймо в них своєю, хай і праведною, ненавистю зародки національного пробудження…»

Промовця зупинили рідкі оплески: Вассіянова ідея всепрощення не заполонила сердець людей, які роками брели ріками власної крові, пролитої не тільки ворогами, а й зрадниками; зморені битвами, принижені соромом, скривджені втратою так тяжко здобутої держави, борці жадали помсти.

Хвилеву тишу в залі розколов голос Ольги Басараб:

«За кров, за муки, за руїну — відомстимо за Україну!»

«Браво, Олю!» — пролунав голос із зали — то вигукнула жінка з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі.

Аж тепер Роман Дашкевич упізнав її. Він сперся руками на стіл, щоб підвестися, Коновалець притиснув долонею його зап'ястя.

«Витримай ще хвилинку…»

Промовець продовжував таким самим рівнотонним голосом: «Наш народ ніколи не ніс на чужі землі своєї правди з допомогою меча: бажання панувати над сусідами не є властивим нашій природі. Але ми маємо свою землю, яку заприсяглися обробляти й обороняти. Тож неодмінно розоремо її й недремну сторожу поставимо на межах. Бо, крім меча, маємо незнищенну й найсильнішу зброю — слово. Тарас Шевченко — не окремий випадок, як намагаються стверджувати деякі філософи, то внутрішня потреба нації. Це ж від його „Посланія живим і мертвим…“, „Холодного Яру“, „Великого льоху“ зродився нечуваний героїзм під Кругами й Базаром. Голос Шевченка народ сприйняв, як звук труби Архангела, як зішестя Святого Духа на апостолів. І народжуватиме дух Поета нових борців, які здобудуть перемогу. Через їхні діяння ми станемо яскравою на весь світ нацією й творитимемо нову українську історію так, як це чинить державна нація. Бо інакше діяти ми