Читати книгу - "Анатомічний атлас. Важко бути жабою"

оті свої стрілялки на приставці…

— Мамо, я вже сім років як не грав у приставку.

— Нічого не знаю, Віталій. Я можу дати тобі сорок гривень. — Вона витягла з гаманця п'ятдесят і, простягаючи їх Вію, додала: — Давай мені десятку.

— У мене немає.

— То розміняй.

— Пацани, — звернувся він до нас, — у вас буде розміняти?

У нас розміняти не було, тому мама забрала п'ятдесятку і дістала з гаманця двадцятку.

— На, Віталій, і йди собі.

— Куди? — у розпачі кричав Віталік. — Мамо, куди мені йти?

— Не знаю. З друзями живи.

Зрозуміло, що ніякі друзяки його до себе не приймали. Хоча на початку він пожив тиждень у Толяна, кілька днів у Фріла, у мене нічку переночував, але ж основне місце мого проживання — Київ, я розумію, що ми всі козли, що ми так-от півтора року жили у Вія, а тепер відцуралися від нього, відхрестилися, як від нерідного сина, як від прокаженого, наче він нам і не друг зовсім.

— Віталя, — казали ми йому, — ти наш друг, але у нас самих, бачиш, ситуація.

— Що? — не розумів Віталя.

— Ситуація, — казали ми. — Розумієш? У нас ситуація неприваблива. Ну, ти можеш ще щось пошукати. Наприклад, ми десь чули, якщо працювати на будівництві, то тобі виділяють вагончик, і ти там з чуваками живеш, горілку п'єш, га, Віталя? Це майже те саме, як і раніше.

— Яке раніше… — індиферентно промовляв Віталя. — Я безпритульний. Піду краще… — І не знайшовши, що сказати, видавив: — Кудись.

Ми дивилися, як Віталя йде кудись. Куди — ми не знали. Ми взагалі нічого не знали.

— Можеш ще тиждень пожити у мене! — закричав Толян. Але Вій не повернувся… Він ішов повільно, артистично, випинаючи вперед носочки своїх театральних чешок, які йому неодмінно треба буде віддати п'яному реквізитору, він ішов під завісу, це була остання сцена першої дії перед антрактом, він ішов гордо, він ішов невпевнено, однак з почуттям власної гідності. Якої, блядь, гідності, думали ми і дивилися йому вслід, курили якісь сигарети, пили темне пиво, лягали далеко за північ, прокидалися близько обіду, відмічали свої дні народження та якісь інші свята, писали вірші й споживали прострочені глазуровані сирки, ми читали книжки та газети, ми стояли в чергах за квитками до цирку, ми ходили до школи, до дитячих садочків, ми намагалися, врешті-решт, залізти до материнської утроби, а він, гордий і понурий Віталя, все йшов і йшов…

— То хай пиздує, - підсумував усе Толян, і ми пішли до нього пити розчинну каву…

Потім я вирішив повернутися до Києва. Зрештою, там мій дім, і тут, у цьому запліснявілому місті з голодними та обірваними робітниками заводу з виготовлення аміачної селітри, з цими хворими проститутками з хронічним смородом гнилля з піхви, з цими офіціантками дешевих забігайлівок, з цим натовпом невиліковної провінційної нудоти та з цією нескінченною липневою задушливою спекою мені немає чого робити.

Ну вас в баню, сказав я і сів до автобуса.

ІІІ

* * *

Я розплющую очі й дивлюсь на годинник. Здається, вже четверта чи п'ята ранку. Перевертаюсь на інший бік і радію від того, що спатиму скільки захочу, тим більше спатиму солодко.

На сусідньому ліжку спить Віталя. Він спить неприємно. Я не люблю, коли люди так сплять, а особливо коли вони сплять поруч. Вій спить так, наче його вбили або він захлинувся власною слиною уві сні. Зазвичай для нього це не проблема, я маю на увазі захлинутися слиною, тому що Віталя постійно її пускає, він як ота африканська отруйна ящірка, яка пускає отруйну слину, від якої каміння розповзається, неначе гнояк. Віталя спить дуже тихо. Звичайно, іноді він дозволяє собі поговорити, посперечатися з самим собою, але то буває нечасто. Коли ми вчотирьох жили у нього, у мене не виникало ніяких питань стосовно його сну, тому що поруч ворочався і посапував Андрюха, на сусідньому матраці постогнував у свою чорну бороду Толік, а тут — я, Вій і тиша. Цією тишею можна розтинати мозок, нею можна лякати дітей, її можна ненавидіти або виловлювати від неї мазохічний кайф, від неї не можна куди-небудь дітися. Вона просотується в усі твої дірки, в усі пори твоєї шкіри…

Віталя, ну скажи що-небудь, ну скажи, ну застогни, захропи, ну пукни, врешті-решт.

Навіть коли я жив сам і ненароком прокидався вночі, такої тиші не було. А зараз вона заважає заснути, вона заважає мені рухатись, тому що мені страшно, я уявляю, як Віталік захлинувся своєю слиною і лежить тут, у цій кімнаті мертвий…

Я завжди боявся мертвих. Вони мали дивовижну здатність містифікувати свою смерть, вони, посинілі, з якимсь православним восковим обличчям, так і запевняли тебе, що ми вже знаємо набагато більше, і якщо вестимеш себе погано, якщо будеш неслухняним хлопчиком, ми тобі наснимося, щоб ти прокинувся вночі весь мокрий та змучений. Так і знай, ми вже в іншому, геть недосяжному для тебе світі. Ми — мерці…

Раптом Вій підхоплюється і починає важко дихати.

— Ти спиш? — питає він, мабуть-таки, у мене.

— Ні, не сплю.

— Можна до тебе?

— Куди до мене?

— До тебе, — каже Віталя, — у ліжко.

— Але ж у тебе є своє.

— Мені страшно.

— Мені теж, — кажу, — страшно, але ж я не прошуся до тебе в ліжко.

— Ну, будь-будь-ласочка… — стогне Віталя, і я таки погоджуюся його прийняти до себе.

— Давай, — кажу, — стрибай. Тільки не заслинь мені ковдру.

Віталя заскакує до мого ліжка, інколи наші голі тіла зустрічаються дотиками, я відчуваю його гладку, майже слизьку шкіру і думаю, твою мать, думаю я, краще б ти спав окремо і захлинався своєю отруйною слиною…

Віталя ще кілька разів перевертається і засинає.

Ну от, думаю я, тепер труп прямісінько в моєму ліжку…

1

Так трапилося, що Віталя кудись подівся. Нам навіть дзвонила його мама, питала, де мій син, ви, ублюдки, де мій Віталій? Ви ж самі його вигнали, навзаєм кричали ми. Я його вигнала? — дивувалася Надія Олександрівна. Ви його вигнали! — знову кричали ми, після чого мама Віталіка клала слухавку.

На вулиці нас зустрічав Георгій Владиславович і питав:

— А де Віталік?

— Десь, — знизували ми плечима. — Ми не знаємо.

Дядя Жора вже зовсім опустився: вступив (у свої сорок п'ять років) до університету, де колись навчався Віталік, після пар постійно бухав, крав у своїх одногрупників гроші, а на них будував новий паркан та прокладав сантехніку. Після того як він викинув ту проблядь, він почав