Читати книгу - "Роман про добру людину"

злопам'ятний і мститимусь Тобі скрізь аж до Страшного Суду за своє небуття!

— Боже, пощо Ти це дозволяєш! — закричав тоді, не годний більше стриматися, Копиленко і, схопивши мітлу, держаком заходився періщити рядно просто по огидному пискові, який випустив хмару чорної рідини, як спрут, від чого мітлище в руці Копиленка перетворилося на міцний шнур, що сам бубликом упав йому на шию.

Копиленко шарпонув зашморг, аби звільнитися, але з переляку, замість вигукнути ім'я Господнє, яке його визволило б, тільки на одну секунду, — зрештою, на яку там секунду! — атом секунди! — це все відбулося настільки блискавично, ніби його взагалі вирвали поза час, де летять потоки космічної енергії, — своїм обмеженим людським мозком, непридатним збагнути діянь Всевишнього, — подумав, що напевно, диявол сильніший за Бога, коли Творець не спопелить його за такі мерзенні казання.

І те, що він, Копиленко, допустився цього падіння, цієї зневіри в світле (він, який лише завдяки сліпій, інколи навіть безглуздій, а в кінці таки рятівній, вірі в добро залишився людиною!), і санкціонувало його загибель.

Бо заки він отямився, його, мов трісочку, підняло на стілець, шнур сам собою підскочив із ляскотом зав'язався на гаку, що стирчав зі стелі, Копиленкові перетяло віддих, і він полетів у прірву, з якої його вирятував Дмитрик, що тепер наївно питає, пощо йому забаглося вкорочувати собі віку.

Оскільки ж ні суперечки диявола з Богом, ні своєї хвилевої зневіри Копиленко не годен нікому повнотою витлумачити, відчуваючи, як усе, що він скаже, лише віддалятиме сутність тих подій, ані трохи не оприсутнивши їх, бо в жодне слово він не втисне тієї бурі, яка щойно вирувала на місці, де тепер спокійно стоїть Дмитрик, Копиленко зідхає й описує в повітрі криву, стежачи за якою Дмитрик пригадує таборове базікання, як колись, чекаючи в черзі біля спільної кухні на їжу, спересердя, що його покривдили наклепницьким доносом, ніби він — радянський аґент, підісланий для вивідування й викрадення людей з табору (і це про нього, який ледве кістки виніс з радянського раю!), а тут ще й кривий Борис наступив йому на ногу і, замість вибачитися, прохамаркав щось про підозрілих осіб, не таких, як усі, а тому й небезпечних, — мовляв, казнащо в них на думці, коли вони інакші, — від яких варто було б прочистити табір, — інженер Копиленко не витримав і прилюдно на повний голос пригрозив, зібравши біля себе не лише численну публіку, а й усю таборову дітлашню, яка збіглася подивитися, як Копиленко сердиться, що коли й надалі люди не отямляться й не подобрішають, особливо ж коли чинитимуть отакі кричущі неподобства, він здійснить винахід, від якого затремтить весь світ, бо від багатьох тварючок і сліду поганого не лишиться.

— Ваш винахід справді небезпечний? — якось само собою виривається в Дмитрика.

— Кожний винахід небезпечний.

— Хіба? Є ж винаходи не шкідливі, а є і — як атомова бомба.

— Кожний винахід як атомова бомба.

— Пощо ж ви тоді винаходите?

— Це похідна мислення.

— Мені не зовсім ясно…

— Мислення — духовна спокуса, найнебезпечніша з усіх спокус. Людина, що відкрила здібність думати, не годна спинитися, а в кожній думці захована вибухівка, ладна висадити весь світ у повітря. Лише коли мислення скерувати на споглядання, щойно тоді думка втрачає руїнницьку потенцію, притаманну їй від народження.

— Невже кожна думка руїнницька?

— Кожна.

— Навіть добра?

— Навіть добра, якщо вона не споглядальна.

— Ви певні?

— Певен.

— Цілком певні?

— Ну, як вам сказати, певен тією мірою, як те, що ви мене знову повернули до життя.

— А чи не здається вам… Зрештою, ні, я не визнаюся на цьому. Що ви винаходите?

— Біофотони душі.

— Що це таке?

— Спричинювачі добра. Первні буття.

— Хіба добро дається винайти?

— Само добро — ні, оскільки воно вже існує, бож воно єдине, що взагалі існує. Однак його можна, як рослину, за допомогою певних одуховлених предметів, що діятимуть як подразники, оприсутнювати серед порожнечі, тобто небуття, яке в тому місці, де воно перетинає існування, сприймається як зло.

— А якби ви трохи ясніше…

— Біофотони — це випромінювання душевних квантів на перші-ліпші предмети, доторкнувшись яких, зло випаровувалося б.

— А як дехто виявиться надто товстошкірим?

— Мій винахід узгляднює і найтовстошкіріших, їх у першу чергу. Усіх тварюк, упирів, мерзенних креатур, на яких не діють духовні спричинники, бо люди, яким бракує добра, відбігають здібности реагувати на духовні поштовхи.

— Якщо вони відбігають здібности реагувати, то що ж ви тоді вдієте?

— Саме в цьому й міститься суть мого винаходу. Біофотони створюватимуть для них атмосферу!

— Атмосферу?

— Атмосферу добра. А атмосфера добра висновуватиме душу, перетворюючи бездушних монстрів на людей. Злих душ не існує, душа є або добро, або її взагалі нема.

— А нелюди? Кровопивці?

— Це тільки порожнини, обтягнені людською шкірою.

— Гм.

— Біофотони душі подолають усі перешкоди.

— Звідки ж ви їх братимете?

— З душі. З серця.

— Не розумію.

— Людина, яка знає, що таке добро, — хоч вистачає навіть не знати, а лише прочувати, — мимоволі залюблюється в нього, — я маю на увазі нормальну людину, пересічну, в якій існує поняття добра, а воно існує в кожному, крім, звичайно, покручів, — і легко набуває властивости примножувати його. Це як споглядання божества: хто чим захоплюється, той у собі те й нарощує. І тоді дуже легко, — при певному зосередженні, очевидна річ, без зосередження не піде, — випромінювати з себе це наакумульоване добро на кусник матерії, камінчик, вишню, порошок від болю голови, сірник, запальничку, шкарпетки (шкарпетки — це більше для чоловіків, для дам — пуделко на пудру, губну помаду) чи будь-що інше. Одягла якась потвора опромінені біофотонами душі шкарпетки або поклала опромінене пуделко в торбинку чи мазнула вуста опроміненою помадою — і біофотони вступають у дію. В повітрі, як в атомному реакторі, вмить викристалізовується добро, і тварюка, яка щойно спускала вам кров, ніби прокидається від смердючого чаду й на очах олюднюється.

— Якби ж то!

— О так, я це перевірив!

— Тоді весь світ змінився б!

— Він і має змінитися, бо людство від надмірної порожнечі, що тотожна зі злом, прямує до загибелі, і єдине, що його ще ладне порятувати, — це біофотони душі.

Та воно, може, й правда, тільки дивно воно якось виходить, зважує про себе Дмитрик, уважно дивлячись на Копиленка, який своєю чергою пильно дивиться на Дмитрика і, спостерігши, як погляд Дмитрика на коротку мить зробився далеким, із сумом вирішує: напевно Дмитрик, як і всі в таборі, не бере його цілком поважно, а коли хтось сумнівається в тому, що іншій людині здається не тільки очевидним, а й