тягне туди, гадаю по дорозi: «Висаджу дверi, а мушу дiзнатися, що з нею сталося, де вона». Але скоро я там — десь ораз i вся смiлiсть пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. «Нi, — гадаю собi, — вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?» А ту знов i сам собi не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком Блютiглем, — я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, — нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном тої проклятої канцелярiї. «Не пiду вже нiкуди, — гадаю собi, — буду туй ждати, доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана». Сiв я на якусь бочку пiд самою стiною просто вiкна, сиджу — а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiтає, мов зойк конаючого, сторожеве «острожне з огнем!»… А ось чую, в канцелярiї регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбиваєся, — знов регiт, знов шваркiт, — i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий… Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярiї, тiлько на одну хвилиночку, — але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, — то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, — Варка. Але вже не кричала… Я пiзнав її по одежi, бо лиця єї зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярiї, погнала навпростець через горбки накиданої глини, помiж кошари та ями. Я за нею. «Варко, — кричу, — Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!» Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi єї коси були обтятi. «Господи боже, Варко, — кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, — що се за нещастя з тобов?» Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, — скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, — тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою, менi сказали, що її (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства — вiд непокою до найвищої тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, — то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь — його жалю i муки. Але порадити, — що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiякої поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
Перший отямився Деркач i хопив за свої палицi, щоб i сю справу закарбувати.
— Стiй, побратиме Деркачу, — сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, — сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоумiваючим поглядом.
— Не треба, — сказав коротко Андрусь, а вiдтак, звернувшися до побратимiв, спитав: — Чи бiльше нiхто не мав що сказати?
Нiхто не обзивався.
— Значить, на нинi бесiдi кiнець! Розходiться по одному!
Але, помимо сього завiзвання, нiхто не рухався з мiсця. Всi якось дивно ззиралися по собi. Андрусь грiзно поглядав на них, не знаючи, що се значиться. Аж ось пiднявся з мiсця Стасюра, найстарший з-помiж побратимiв.
— Слухай, побратиме Андрусю, — сказав вiн супокiйним голосом, — о чiм ту у нас межи побратимами сими днями бесiда йшла… То не вiд себе я тобi буду говорити, але вiд усiх. Знаєш, як ми зiбралися докупи — громадити людську кривду i судити робiтницький суд над тими, котрих не можемо позивати перед суд панський, — то ти обiцяв нам, що скоро набереся вiдповiдна мiра недолi в народi, ми зробимо єї обрахунок, щоб знати, для кого ся мiра наповнилась до краю. Чи так?
— Так, — вiдповiв Андрусь якось неохiтно.
— Отеє ж ми вже троха не рiк громадимо карби на людську кривду, побратим Деркач позакарбовував стирту палиць, а коли ж, питаємо тебе, буде обрахунок?
— Не час iще, але живо час надоспiє, - вiдповiв Андрусь.
— А, живо, живо, нiм сонце зiйде, роса очi виїсть! Сам бачиш, що нашi гнобителi, збагаченi нашою працею, починають собi чимраз гордiше. Пора, щоб вiд нас мали хоть погрозу яку!
— Буде погроза, — сказав твердо i спокiйно Андрусь.
— Яка? Коли? — роздалися з усiх бокiв питання.
— Се вже моя рiч. Почуєте тодi, як дiло зробиться, а наперед о тiм говорити не приходиться, — вiдповiв Андрусь. — А до обрахунку також недалеко. Адже мусить дубець пiдрости аж до хмари, щоби в него грiм ударив. Чекайте ще троха… А тепер добранiч!. Всi побратими добре знали залiзну, рiшучу натуру Андруся Басараба, знали, що на його словi можна полягати, i не допитувались далi, а тiльки зiбралися до виходу.
— А ти, побратиме Прийдеволя, зiстанься ту, щось тобi буду говорити, — сказав Андрусь, а на лицi бiдного парубка блиснула якась радiсть, мов надiя виходу з страшної муки.
Розiйшлися побратими. Тiльки старий Матiй
