Читати книгу - "На Західному фронті без змін"

— Гайє, чоловіче, ох і ноги в неї, ого-го! — Його думки повзуть трохи вище. — В неї, мабуть, і гепа гарна, отака… як у слонихи.

Він ніяк не може вгамуватися.

— З такою я теж залюбки погрався б у кота й мишу, їй-бо!

Гайє сяє, радіючи, що його наречена має такий успіх, і задоволено відрубує:

— Моцна дівка!

З шовкових парашутиків більше користі. З трьох або чотирьох — залежно від обхвату грудей — виходить блузка. Кроп і я використовуємо їх як носовички. Інші посилають їх додому. Коли б жінки могли побачити, на яку небезпеку ми наражаємось, щоб дістати для них ці тоненькі шматинки, вони б, напевне, не на жарт злякалися.

Кач заскочив зненацька Тьядена, коли той із незворушним спокоєм силкувався збити обідок із снаряда, який ще не розірвався. У будь-кого з нас він, звісно, вибухнув би, але Тьяденові, як завжди, щастить.

Якось перед нашим окопом цілий ранок кружляють два метелики. То лимонниці — у них жовті крильця з червоними цятками. Що могло їх сюди занести, адже навкруг — жодної рослини, жодної квітки. Метелики сідають відпочити на зубах у черепа. Такі ж безтурботні і птахи, вони вже давно призвичаїлися до війни. Щоранку над передовою здіймаються в небо жайворони. Торік ми навіть спостерігали, як вони виводили у своїх гніздечках пташенят.

Пацюки дали нам нарешті спокій, в окопах їх немає. Вони подалися тепер уперед, ми знаємо навіщо. Вони стали жирнющі; ми стріляємо їх, де тільки побачимо. Вночі знову чути, як гуркочуть колеса по той бік фронту. Вдень нас не дуже обстрілюють, тож ми можемо впорядкувати окопи. Розвагу ми теж тут маємо, про це дбають льотчики. Щодня численні повітряні бої привертають загальну увагу.

До бомбардувальників ми ставимося з повагою, але літаки-розвідники викликають у нас щиру ненависть, адже це вони наводять на нас гарматний вогонь. Через кілька хвилин після того, як вони з'являються в небі, на нас сипляться снаряди і шрапнель. За один день ми втрачаємо одинадцять чоловік, у тому числі п'ятьох санітарів. Двох так пошматовано, що, як каже Тьяден, їх можна було б поздряпувати ложкою із стінок траншеї і поховати в казанку. Іншому солдатові одірвало нижню частину тулуба з ногами. Верхня частина стоїть, прихилившись до окопної стіни, обличчя лимонно-жовте, а в бороді ще тліє цигарка. Тліє і тільки вже на губах, зашипівши, гасне.

Ми зносимо вбитих поки що до великої вирви. Вони лежать один на одному вже в три шари.

Зненацька починається обстріл. Невдовзі ми вже знову сидимо в напруженому і бездіяльному чеканні.

Атака, контратака, удар, контрудар — це слова, але що вони означають! Ми втрачаємо багато людей, здебільшого новобранців. На нашу дільницю знову прибуло поповнення — один із нових полків, майже поспіль юнаки останнього призову. Вони не пройшли ніякого навчання, тільки трохи ознайомилися з теорією, і їх спровадили на фронт. Що таке ручна граната, вони, правда, знають, але майже не мають уявлення про захист і не вміють бачити щось навколо себе, не вміють шукати сховку. Горбочок землі вони помічають тільки тоді, коли він не менш як півметра заввишки.

Хоча підкріплення нам конче потрібне, новобранці завдають більше клопоту, ніж маємо від них користі. У важких умовах фронту вони зовсім безпорадні й гинуть, наче мухи. Сучасна позиційна війна вимагає знань і досвіду, треба розумітися на місцевості, солдати повинні розрізняти за звуками політ і дію снарядів, наперед визначити, де снаряд розірветься, на яку відстань розлетяться з нього осколки та як від них захиститися.

Про все це наше молоде поповнення замалим нічого не знає. Новобранці гинуть на кожному кроці — вони навіть не вміють відрізнити шрапнель від гранати, їх змітає вогнем. До виття величезних «скринь», які для нас безпечні, бо вибухають далеко позаду, новачки дослухаються з жахом, але не звертають уваги на тихий посвист і фурчання невеличких «гадюк», а коли вони вибухають, осколки від них розлітаються понад самою землею. Новачки, немов ті вівці, юрмляться докупи замість того, щоб розбігатися навсебіч. А з ворожих літаків відстрелюють поранених, як зайців.

Ці худі, змарнілі від бруквяної дієти обличчя, ці судомно стиснуті руки, ця жалюгідна хоробрість бідолашних щенят, які хоч би там що, а йдуть в атаку і б'ються, ці славні бідолашні щенята такі залякані, що не насмілюються голосно кричати і з роздертим животом чи грудьми, з відірваною рукою чи ногою тихенько скавучать за своєю матусею і відразу ж замовкають, тільки-но хтось гляне на них!

Їхні вкриті пушком, загострені, наче неживі обличчя мають жахливий вираз байдужості, властивий мертвим дітям.

Аж у горлі давить, коли бачиш, як вони схоплюються на ноги, біжать і падають. Треба було б відлупцювати їх за те, що такі дурні, взяти їх на руки й винести геть звідси, бо тут їм не місце. Вбрані вони в сірі мундири, штани, чоботи, але для більшості ця солдатська одежа завелика, вона теліпається на хлопцях, плечі в них надто вузенькі, тіло надто хирляве, і на такі дитячі розміри обмундирування не знайшлося.

Серед убитих на одного бувалого солдата припадає від п'яти до десяти новобранців.

Багатьох забирає несподівана газова атака. Новачки навіть не встигли збагнути, що воно таке. В одному бліндажі ми знаходимо їх цілу купу — із синіми обличчями і чорними губами. В якійсь вирві хлопці завчасно скинули протигази; вони не знали, що газ найдовше тримається біля землі; побачивши вгорі людей уже без протигазів, вони теж їх позривали і встигли ковтнути досить газу, щоб спалити собі легені. Стан у них безнадійний, вони повільно вмирають від кровохаркання й нападів задухи.

Якось у траншеї я несподівано опиняюся віч-на-віч із Гіммельштосом. Ми стоїмо всі гуртом і, затамувавши віддих, чекаємо миті, щоб кинутися в атаку.

Я вихоплююся бігти з усіма, та хоч я дуже збуджений, мені враз спадає на думку: а Гіммельштоса чогось не видно. Притьмом стрибаю назад у траншею і бачу: він забився в куток і вдає пораненого, хоч насправді тільки трохи подряпаний. Обличчя в нього таке, наче йому надавали ляпасів. Видно, наївся страху, адже він тут теж новачок. Та мене обурює, що молоді хлопці пішли в наступ, а він ховається.

— Вилазь! — сичу я.

Він — ані руш, тільки губи й вуса тіпаються,

— Вилазь! — повторюю я.

Він підтягує ноги, тулиться до стіни й шкірить зуби, як кундель.

Я хапаю його під руку й силуюсь підвести. Він починає верещати. Мені уривається терпець, я