Читати книгу - "Таємна троянда"

на імпровізованому столі з дощок, покладених на дві діжки, стояла чорна квартова пляшка. Більшість чоловіків сиділи біля коминка, й один з них співав довгу пісню з примхливою мелодією про двох дядьків, з Манстеру і Коннахту, які посперечалися, чия провінція краща.

Ганраган підійшов до господаря і заговорив:

— Мені сказали, що ти мене кликав…

Але по цих словах затнувся, бо один стариган-горянин у сорочці та штанях з небіленої фланелі, який сам собі сидів біля дверей, тасуючи стару колоду карт і щось бурмочучи, не звóдив з нього очей.

— Не зважай на нього, — заспокоїв його господар, — він просто приблуда, забрів оце до нас — то ми його й пустили, бо це ж ніч Самайну, але думаю, що він несповна розуму. Послухай-но, щó він каже.

Тож вони прислýхались і почули, як старий бурмоче собі під ніс, тасуючи карти:

— Піки і Бубни — Доблесть і Влада, Хрести і Чирви — Знання і Втіха.

— Отаке він і торочить цілісіньку годину, — сказав господар, і Ганраган відвів очі, мовби йому було неприємно дивитись на старого.

— Мені сказали, що ти мене кликав, — повторив Ганраган, — передали, що «він у стодолі з двома своїми двоюрідними братами з Кілкрісту[72], а з ними — дехто з сусідів».

— То мій тамтешній двоюрідний брат хоче тебе бачити, — пояснив господар і, гукнувши парубка у грубій вовняній куртці, який слухав пісню, сказав: — Це Рудий Ганраган, для якого ти маєш вістку.

— І це таки добра вістка, — озвався парубок, — бо вона — від твоєї милої, Мері Лавелл.

— Як передала вона тобі вістку, і що ти про неї знаєш?

— Правду кажучи, я з нею не знайомий, але був я вчора в Лохреї[73], й один її сусід, з яким я мав деякі справи, сказав, що вона просила передати тобі на словах, якщо він зустріне на ярмарку когось із цих країв, що мати її померла, і якщо ти ще маєш намір одружитися з нею, то вона охоче дотримає даного тобі слова.

— Авжеж, я поїду до неї, — сказав Ганраган.

— І ще вона просила тебе не баритися, бо якщо за місяць у хаті в неї не буде чоловіка, то ймовірно, що її клаптик землі віддадуть комусь іншому.

Як почув це Ганраган, то підхопився з лавки, на якій сидів.

— Авжеж, я не баритимуся, — сказав він. — Нині повня, і якщо я затемна доберуся до Кілкрісту, то завтра до заходу сонця буду в неї.

Коли всі це почули, то почали сміятися з нього, що він так квапиться до своєї милої, і хтось запитав його, невже він покине свою школу в старій вапнярці, де наставляє діточок на добрий розум. Але він відказав, що діти ще й зрадіють, коли побачать уранці, що у вапнярці порожньо і що нíкому пильнувати, як вони роблять уроки, а школу він міг би знову відкрити будь-де, бо завжди носить із собою на шийному ланцюжку каламарчик, а за пазухою — великий том Верґілія та буквар.

Деякі селяни просили його випити скляночку на дорóгу, а один парубок схопив його за куртку і заявив, що, перед тим як піти, він мусить проспівати їм пісню, яку склав на прославу Венери та Мері Лавелл. Ганраган вихилив склянку віскі, але сказав, що не затримуватиметься і вже рушає в путь.

— Часу досить, Рудий Ганрагане, — сказав господар. — І після весілля матимеш досить часу, щоб відвикнути від забав, та й може бути, що побачимося ми нескоро.

— Я не затримаюся, — відповів Ганраган, — бо всі мої думки й так весь час будуть линути до тієї жінки, яка за мною послала, а вона ж сумує за мною і виглядає мене.

Ще деякі обступили його, наполягаючи, щоб він — такий славний друзяка, в якого ніколи не бракує пісень, усяких витівок і жартів, — залишився на ніч, але Ганраган відмовив їм усім, вирвався з їхніх обіймів і рушив до дверей. Але не встиг переступити поріг, як дивний стариган підвівся, поклав на його руку свою — тонку і зморщену, наче пташина лапка, — і мовив:

— Негоже Ганраганові, вченому чоловікові та великому піснетворцеві, покидáти таке-от зібрання в ніч проти Самайну. Тож залишся, — казав він, — і зіграй зі мною партію в карти, а ось і стара колода, яка робить свою справу вже багато ночей, і хоча вона стара, але чимало багатств світу виграно завдяки їй і програно через неї.

Один з парубків зауважив:

— Небагато ж багатств світу затрималося при тобі, діду.

І подивився на босі ноги старого, а всі засміялись. Але Ганраган не сміявся, а знову сів на лавку, дуже спокійно, не кажучи ні слова. Тоді один з товариства спитав:

— То зрештою ти залишишся з нами, Ганрагане?

А старий відповів замість нього:

— Авжеж, він залишиться, хіба ти не чув, як я його просив?

Тоді всі поглянули на старигана, наче запитуючи, звідкіля він прийшов.

— Здалеку я прийшов, — відказав він, — побував я дорогою і у Франції, і в Іспанії, і над Лох-Ґрейне[74] з підземним гирлом, і ніхто мені ні в чому не відмовляв.

І тут він замовк, і ніхто не хотів його розпитувати, й почалася гра. За столом грали шестеро, а решта спостерігали з-за їхніх спин. Дві чи три партії зіграли просто так, а тоді старий витягнув з кишені