Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 32
Перейти на сторінку:
боки. Немов хмарка жучків знялася. Лише різниця, що блищать інакше. Одні червоним міняться, інші зеленими вогниками сяють, голубенькі теж, жовтенькі... всякі. І теж на льоту дзижчать. Задивилася Василинка на тих жучків, а за гіркою знову вогнем спалахнуло, і на кам'яному столі нова купка каміння. Цього разу зовсім маленька, проте камінці все великі і краси незвичайної. Знизу кричать:

— Це на завзятого та на щасливе око!

І відразу ж камінчики, як дрібні пташечки, полинули-полетіли на всі боки. Над полем немов ліхтарики захиталися. Ці помаленьку летять, не квапляться. Один камінець до Василинки підлетів та, як кошеня голівкою, в руку і ткнувся — тут, мовляв, я, візьми!

Розлетілися кам'яні пташки, тихо й темно стало. Чекає Василинка, що далі буде, і бачить — з'явився на кам'яному столі один камінець. Немов зовсім простенький, на п'ять граней: три поздовжні та дві поперечні. І тут відразу тепло та ясно стало, трава й дерева зазеленіли, пташки заспівали, і річка заблищала, засяяла, заплюскотіла. Де голий пісок був, там хліба густі та високі. І людей з'явилося сила-силенна. Та всі веселі. Хто ніби й з роботи йде, а теж пісню співає.

Василинка тут сама закричала:

— Це кому, дядечки?

Знизу їй і відповіли:

— Тому, хто вірним шляхом народ поведе. Цим ключем-каменем та людина землю відкриє, і тоді буде, як оце бачила.

Тут світло погасло, і нічого не стало.

Старатель з жінкою спочатку сумнів мали, потім думають, звідки в дівчинки в руці камінець опинився. Стали розпитувати, чия вона та звідки. Василинка і це, не криючись, розповіла, а сама просить:

— Тітонько, дядечку! Не кажіть про мене рудниковим!

Чоловік з жінкою подумали-подумали та й кажуть: Гаразд, живи в нас... Приховаємо як-небудь, тільки знатимемо Фенею. На це ім'я ти й відгукуйся.

У них, бач, своя дівчинка нещодавно померла: Фенею звали. Якраз таких років. І на те надіялися, що село по на казенних, а на демидовських землях стояло.

Так воно й вийшло. Панський староста, звичайно, відразу зайшлу помітив, та йому що? Не від нього, либонь, втекла. Зайвий робітник не збитки. Став її на роботу наряджати.

Звичайно, і в демидовському селі солодкого було мало, а все ж не так, як на казенному руднику. Ну, і камінець, який в руці у Василинки опинився, допоміг. Старатель збув-таки нишком цей камінець. Звичайно, не за повну ціну, а все ж добрі гроші взяв. Трошки й передихнули.

Як виросла зовсім Василинка, то в тому ж селі й заміж за хорошого парубка вийшла. З ним і до старості прожила, дітей і онуків виростила.

Колишнє своє ім'я та прізвисько Щасливе Очко бабуся Федоська, може, і сама забула, про рудник ніколи не згадувала. Тільки от коли про щасливі знахідки заговорять, завжди втрутиться.

— Це,— каже,— хитрощів мало — хороші камінці відшукати, та небагато вони нашому братові щастя дають. Краще про те дбати, щоб ключ землі швидше визволити.

І тут же розповість:

— Є, мовляв, камінь — ключ землі. До якогось часу його нікому не здобути: ні простому, ні терплячому, ні завзятому, ні щасливому. А от коли народ правильним шляхом за своєю долею піде, тоді тому, хто попереду йде і народові шлях показує, цей ключ землі сам в руки дасться.

Тоді всі багатства землі відкриються і повна зміна життя буде. На те надійтеся!

Іванко Крилатко

Про наших златоустівських з давніх-давен плітку пущено, ніби вони майстерності в німців училися. Привезли, мовляв, на завод скількись там німців. Від них тутешні заводські й перейняли, як булатну сталь варити, як малюнок і насічку робити, як позолоту наводити. І в книжках так записано.

Тільки цю розмову одною половинкою вуха слухати треба, а в другу половинку те лови, що старі наші розповідають. Ось тоді й зрозумієш, як діло було,— хто в кого вчився.

То правда, що наш завод під німецьким правлінням бував. Років два чи три зовсім за німцем-хазяїном числився. І потім, як назад до казни відійшов, німці довго тут товклися. Не будиночок, не два, а цілі дві вулиці набилося. Так і звалися: Велика Німецька — це котра між горою Бутиловкою та Богданкою — і Мала Німецька. Церква в німців своя була, школа теж, і навіть судилися німці своїм судом.

Тільки й те треба сказати, що й інших жителів у заводі досить було. Недарма один куток Демидовкою називається. Там демидовські майстри жили, а вони, звісно, булат з давніх-давен варити вміли.

Про башкирів теж забувати не слід. Ці й зовсім за багато років до наших у тутешніх місцях оселилися.

Народ, звичайно, небагатий, а кінь та булат у них такі траплялися, що вік не забудеш. Інколи такий візерунок старої майстерності на ножі або шаблі покажуть, що й вночі той візерунок тобі довго сниться.

От і виходить — нашим і без привізного німця було в кого повчитися. Та й самі, звичайно, не без тями були, до чужого свого додавали. По старих виробах це ясно видно. Хто й мало на справі розуміється, і той з цих виробів розбере, чи схожий баран на беркута,— німецька тобто робота на тутешню.

Мені ото дідуньо покійний про один випадок розповідав. За кріпацтва це ще було. Років, мабуть, понад сто тому. Німця на ту пору жирувало на наших хлібах доволі, і в начальстві все німці були. Тільки вже пішла розмова — даремно, мовляв, таку юрбу годуємо, нічого німці наших навчити не можуть, бо й самі мало справу розуміють. Можливо, і до вищого начальства такі розмови дійшли. Німці й заметушилися. Привезли з своєї землі якогось там Вурму чи Мумру. Цей, мовляв, покаже, як булат варити. Тільки нічого в Мумри не

1 ... 23 24 25 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Малахітова шкатулка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Малахітова шкатулка"