Читати книгу - "Книга про причини"

120. І під душею я розумію силу, що учиняє чуттєві речі.

121. Проте дієва сила у душі — не матеріальна; а тілесна сила в душі є духовною; а сила, що відбивається в речах, які мають вимір, є безвимірною.

122. А от умоглядні речі є в душі у спосіб акциденційний, бо, будучи неподільними, є в душі подільно. Отож умоглядні речі, що мають єдність, є в душі у спосіб помноження; умоглядні речі, які нерухомі, є в душі у рухомий спосіб.

123. Отож показано, що і умоглядні, і чуттєві речі є в душі. Проте речі чуттєві, тілесні, рухомі є в душі одушевлено, духовно, єднісно; а речі умоглядні, єдині, нерухомі є в душі у спосіб помноження й у рухомий спосіб.

124. Omnis sciens qui scit essentiam suam est rediens ad essentiam suam reditione completa.

125. Quod est quia scientia non est nisi actio intellectibilis. Cum ergo scit sciens suam essentiam, tunc redit per operationem suam intellectibilem ad essentiam suam.

126. Et hoc non est ita nisi quoniam sciens et scitum sunt res una, quoniam scientia scientis essentiam suam est ex eo et ad eum: est ex eo quia est sciens et ad eum quia est scitum.

127. Quod est quia propterea quod scientia est scientia scientis, et sciens scit essentiam suam, est eius operatio rediens ad essentiam suam; ergo substantia eius est rediens ad essentiam ipsius iterum.

128. Et non significo per reditionem substantiae ad essentiam suam, nisi quia est stans, fixa per se, non indigens in sui fixione et sui essentia re alia rigente ipsam, quoniam est substantia simplex, sufficiens per seipsam.

124. Кожен суб'єкт пізнання, який пізнає свою сутність, повертається до своєї сутності повним поверненням[115].

125. А це тому, що всяке пізнання — не що інше, як умоглядне діяння; отож коли суб'єкт пізнання пізнає свою сутність, то через своє умоглядне діяння повертається до своєї сутності.

126. Так є лише тому, що суб'єкт і об'єкт пізнання є чимось одним, бо пізнання того, хто пізнає власну сутність, походить від нього і повертається до нього: від нього — бо він пізнає; до нього — бо він є пізнаваним.

127. Це тому, що, оскільки пізнання є пізнанням того, хто пізнає, а суб'єкт пізнання пізнає власну сутність, його діяння повертається до його сутності, а отже, його субстанція, знову ж таки, повертається до його сутності.

128. І під поверненням субстанції до своєї сутності маю на увазі не що інше, як те, що вона стоїть, тривка сама по собі, не потребуючи у своїй тривкості й у своїй сутності іншої речі, котра б її утверджувала, бо вона — субстанція проста і самодостатня.

129. Omnes virtutes quibus non est finis pendentes sunt per infinitum primum quod est virtus virtutum, non quia ipsa sit acquisita, fixa, stans in rebus entibus, immo est virtus rebus entibus habentibus fixionem.

130. Quod si aliquis dicat quod ens primum creatum, scilicet intelligentia, est virtus cui non est finis, dicemus quod non est ens creatum virtus, immo est ei virtus quaedam.

131. Et virtus quidem eius non est facta infinita nisi inferius, non superius, quoniam ipsa non est virtus pura, quae non est virtus nisi quia est virtus, et est res quae non finitur inferius neque superius. Ens autem primum creatum, scilicet intelligentia, habet finem et virtuti eius est finis […] secundum quem remanet causa eius.

132. Ens autem primum creans est infinitum primum purum.

133. Quod est quia, si entibus fortibus non est finis propter suam acquisitionem ab infinito primo puro propter quod sunt entia, et si ens primum ipsum est quod ponit res quibus non est finis, tunc ipsum procul dubio est supra infinitum.

134. Ens autem creatum primum, scilicet intelligentia, non est non finitum; immo dicitur quod est infinitum, neque dicitur quod est ipsummet quod est non finitum.

129. Усі сили, що не мають межі, залежать від першого нескінченного, яке є силою сил[116]: не тому, що вона набута, тривка, стала в сущих речах, а тому, що вона — сила для сущих речей, котрі мають тривкість.

130. А коли хтось скаже, що перше сотворене