Читати книгу - "Марія Стюарт"

Богине горда, гойна і сяйлива,  Послухай, ти безсмертна, голос мій.  Мене ти опікаєш, норовлива,  Закон панує наді мною твій.  Хоча усе моє життя —  Лиш спалах марного чуття,  Твоя жорстокість невблаганна  В тумані тане забуття,  Як сяє твоя врода бездоганна!

А надто, коли вона почувається невинною? Бо щирим коханням у відповідь на свою пристрасть Шастеляр похвалитися не міг. Він змушений сумовито признатися:

Et néansmoins la flâme  Qui me brûle et enflâme  De passion  N’émeut jamais ton âme  D’aucune affection. І все-таки вогонь,  Що пропікає від долонь до скронь,  Кохання  З душі твоєї не добув либонь  Бодай зітхання.

Мабуть, лише як поетичну пошану сприймає Марія Стю­арт ті вірші серед багатьох інших придворних і догідливих лестощів, бо, й сама поетеса, знає про гіперболізацію в усьо­му ліричному, зі сміхом слухає такі строфи свого гарненького селадона і без ніяких інших думок терпить як вияв грайливості завелику галантність, що на цьому романтичному жіночому дворі не видається дивною. Марія Стюарт невимушено жартує і пустує з Шастеляром не менш простодушно, ніж зі своїми чотирма Мері. Невеличкими безневинними компліментами вона засвідчує особливе ставлення до нього, обирає його (адже відповідно до придворної ієрархії він навряд чи може підступити до неї) як партнера для танців, під час однієї танцювальної фігури — falking-dance — нахиляється якось надто близько до його плеча, дозволяє йому промовляти вільніше, ніж заведено у Шотландії, і то за три вулиці від амвона Джона Нокса, що пише, мовляв, “such fashions more lyke to the bordell than to the co­meliness of honest women”[9]; можливо, одного разу вона навіть дозволила Шастеляру під час маскараду або гри у фанти побіжний поцілунок. Але самі по собі не сумнівні такі до­вірчі жести все-таки чинять поганий вплив, бо молодий поет, подібно до Торквато Тассо, вже не сприймає виразно різницю між королевою і слугою, повагою і панібратством, між галантністю і пристойністю, між поважністю і жартом і з гарячою головою йде за своїми почуттями. Отож раптом стався прикрий інцидент: якось увечері юні дівчата, які прислужували Марії Стюарт, знайшли в спальні королеви Шастеляра, що заховався за завісами. Спершу вони не припускали нічого непристойного і вважали цю молодечу ду­рість за жарт; дівчата жвавими і вочевидь гнівними словами вигнали зухвальця зі спальні. Та й Марія Стюарт сприймає цю нетактовність уже не з вибачливою поблажливістю, а зі щирим обуренням; цей випадок ретельно приховали від брата Марії Стюарт, і про справжнє покарання за таке стра­хітливе порушення звичаїв невдовзі вже не говорили. Але така поблажливість була недоречною. Або той йолоп унаслідок легковажного ставлення до своєї витівки в колі молодої королеви радше відчув заохочення повторити свій жарт, або щире й палке кохання до Марії Стюарт позбавило його всіх гальм, — хай там що, він потай їде вслід за королевою в її подорожі у Файф, тож ніхто при дворі навіть не здогадувався про його присутність, і тільки тоді, коли Марія Стюарт уже наполовину роздяглася, того безголового знову знайшли в її спальні. Злякавшись від несподіванки, ображена жінка скрикнула, пронизливий крик пролунав по всьому будинку, з сусідньої кімнати забіг її єдинокровний брат Морей, і тут уже не було змоги ані простити, ані замовчати. Марія Стюарт начебто вимагала тоді (цьому годі повірити), щоб Морей одразу заколов зухвальця кинджалом. Проте Морей, на відміну від палкої сестри, під час кожної дії завжди розважливо обраховує всі наслідки і то­му достеменно знає, що вбивство молодика в спальні королеви не тільки замастить кров’ю підлогу, а й заплямує честь. У такому переступі слід звинуватити публічно, порушника слід прилюдно покарати на міському ринковому майдані, щоб довести отак перед народом і світом цілковиту невинність володарки.

Через кілька днів Шастеляра повели на ешафот. Його зу­хвалу сміливість судді вважали за злочин, його легковажність — за злостивість. Вони одностайно засудили його до найсуворішої кари: смерті від сокири. Марія Стюарт, навіть якби хотіла, тепер уже не мала змоги помилувати безголового; посли вже повідомили про інцидент усім монаршим дворам, у Лондоні та Парижі з цікавістю приглядалися до дій королеви. Тепер кожне слово на користь Шастеляра витлумачили б як визнання частки провини. Тож королева змушена видаватися суворішою, ніж, напевне, була настроєна особисто, і покинути товариша своїх веселих і приємних годин без надії та допомоги в його найтяжчу годину.

Шастеляр помирає, як і годиться при дворі романтичної королеви, бездоганною смертю. Він відмовляється від будь-якої священицької підтримки, тільки поезія має втішити його, а також усвідомлення, що

Mon malheur déplorable