Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

зникне суть її продуктивності, а саме відкрите суспільство, засноване на демократичних інститутах, верховенстві закону, творчому потенціалі мотивації його вільних громадян. Таке вибіркове запозичення західної моделі — технологія і ринкова економіка — так, демократія і верховенство закону — ні, — виявить свою неспроможність у довгостроковій перспективі.

Західну модель модернізації успішно запозичити можна лише повністю, коли ж ні, від неї слід відмовитись, і через це вона має виразно руйнівний елемент. Звісно, вона має вписуватись у відповідні історичні й культурні традиції і згідно з ними змінюватись, і вона так само у процесі переходу від авторитаризму (аж до диктатури) до ринкової економіки, демократії та правової держави потребуватиме перехідних періодів різної тривалості і різного кризо-ризику [krisenträchtiger]. Але саме в тому, що тривалий захист інвестицій можна дістати тільки в умовах правової держави з незалежною судовою системою, а поділу влади і дієвого управління не досягнеш без прав людини, Конституції, демократії, незалежної судової системи і вільної преси, полягає позитивна діалектика глобалізації[81].

Нарівні з економічними можливостями для багатьох розвиткових країн, це насамперед «хитрощі мудрості»[82], що завдяки запозиченню західної економічної моделі в довготерміновій перспективі годі буде спинити соціальну модернізацію, демократизацію і легалізацію відповідного балансу сил. Ця діалектика глобалізації, таким чином, поволі змінюватиме суспільства, а отже внутрішню будову авторитетних держав, і тим самим впливатиме на їхню зовнішню політику. Тим-то політичні, правові та культурні наслідки подібного перебігу подій у головних розвиткових країнах є ще одним важливим чинником, який формуватиме міжнародну політику XXI століття. Демократія і верховенство права разом зі знаннями та інформацією позначатимуть нову розмежувальну лінію між розвитком і відсталістю, а отже правитимуть за найважливіші чинники глобального розподілу влади та валового національного продукту.

В Азії насамперед, як, утім, у Латинській Америці й у найбільших та найбільш густонаселених країнах світу, глобалізація світової економіки викличе стабільно високе економічне зростання. До цього додасться стала тенденція зростання кількості населення світу, у світлі якої з одного боку невпинно зростатиме абсолютна кількість людей, а з іншого їхні потреби підвищуватимуться в якісному плані. Цей сам по собі позитивний наслідок зростання добробуту для чимраз більшого населення світу має місце в тій реальності, в якій глобальній екосистемі Землі, а також регіональній екосистемі вже загрожує застій. Свічку глобального розвитку підпалено з двох боків: кількісного зростання населення земної кулі і якісного зростання їхніх потреб. З погляду регіонів переобтяження життєво важливої екосфери вже відбулося; це і забруднення повітря у мегаполісах розвиткових країн і країн третього світу, і надмірне споживання води, а ще ерозія грунту, спустелювання і невпинні вирубки лісів.

Крім того, вже нині можна зауважити, як потреби світової економіки в енергії в XXI столітті дедалі зростають, а це може призвести не тільки до важливих розподільних конфліктів із небезпечними наслідками для державної системи, миру і стабільності, а й майже неминуче потягне за собою подальшу дестабілізацію глобального клімату або різкого зростання ядерної загрози, тим-то для майбутнього це означає переважання серед способів виробництва енергії видобування копалин і використання ядерного палива.

За даними Міжурядової групи експертів зі зміни клімату (МГЕЗК) ООН, «невпинне потеплішання атмосфери матиме серйозні й незворотні наслідки для сільськогосподарського виробництва, збереження біорозмаїття, водних ресурсів, людських поселень і поширення таких захворювань, як малярія і холера. Ці наслідки найвідчутніше зачеплять здебільшого розвиткові країни й острівні держави»[83]. Крім того, Міжнародна енергетична агенція (ІЕА) вважає, що «з огляду на збільшення попиту на енергію очікується і зростання глобальних викидів вуглекислого газу ще на 36% до 2010 року і на 70% — до 2030 року, себто до 38 млрд. тонн, і дві третини цього об'єму припадуть на розвиткові країни. Проте викидів на душу населення (3 тонни на рік) і надалі залишатиметься там набагато менше, ніж у промислово розвинених країнах (13 тонн на рік)»[84].

Перед обличчям глобалізації та її очікуваної післядії на навколишнє середовище слід було б, здається, терміново подумати про ефективну глобальну політику в сфері клімату[85], проте робиться наразі все з точністю до навпаки. Кіотський протокол з охорони навколишнього середовища, покликаний урегулювати й обмежити права на викиди в атмосферу найбільшими забруднювачами вироблюваних людством парникових газів, у своєму перерозподілі опинився під серйозною загрозою. США скинули з себе відповідальність, не квапляться скорочувати свої викиди й інші великі економіки, боячись, що це значно сповільнить їхнє зростання. При цьому наслідки відмови від глобальної відповідальності багатих і розвинених країн побачити дуже просто: якщо головні забруднювачі у першому світі не зменшать своїх обертів, найбільші економіки розвиткових країн Азії і Латинської Америки просто домішають свої викиди у глобальний баланс вуглецю — і це матиме передбачувані у своїй фатальності наслідки для глобального клімату.

Глобалізована, а значить украй взаємозалежна, орієнтована на зростання світова економіка має усвідомити свою екологічну відповідальність. Глобальний розподільчий