Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

конфлікт між багатою Північчю і бідним Півднем надає цьому конфлікту вельми відчутної динаміки, в той час як Північ не готова до економічної, соціальної та екологічної політики поділу. І саме тут виявляється також суттєвий матеріальний недолік нинішнього глобального розподілу багатства, не кажучи про його моральну сумнівність, бо як багатий, так і жебрак залежатиме від однієї глобальної екосистеми. Якщо в ній вибухне криза, багаті країни хай і зможуть купити собі трохи часу, але врешті-решт екологічна криза та її економічні, соціальні та політичні наслідки наженуть, а відтак дестабілізують і їх. Тим-то потреба у глобальній екологічній та соціальній відповідальності у XXI столітті кине виклик усій державній системі та її транснаціональним інститутам. Цими проблемами в майбутньому перейматимуться не тільки екологи, прихильні і водночас безпорадні національні і міжнародні інституції та неурядові організації, — глобальна проблема екології матиме стратегічне значення, буде чинником «hard power», найвищого рангу.

Те, що нинішнє міжнародне співтовариство не готове проводити стабільну політику, доводить ставлення до «цілей тисячоліття» (Millenium Goals) ООН, що його 2000 року висловили очільники держав та урядів на «Саміті тисячоліття» (Millennium Summit) ООН: «удвічі скоротити частку населення, дохід якого становить менше одного долара на день; удвічі скоротити кількість тих, хто голодує і недоїдає; забезпечити дітям у всьому світі, як хлопчикам, так і дівчаткам, можливість у повному обсязі отримати початкову шкільну освіту; скоротити на дві третини смертність серед дітей у ВІЦІ ДО п'яти років (дані на 1990 рік); скоротити на три чверті коефіцієнт материнської смертності (дані на 1990 рік); зупинити поширення малярії та інших важких захворювань і покласти початок тенденції до скорочення їхнього поширення; вдвічі скоротити частку населення, що не має постійного доступу до чистої питної води і основних санітарно-технічних засобів»[86]. Ці цілі — власне, соціальна «Велика хартія вольностей» глобалізації — визначають соціальний мінімум для глобального суспільства у XXI столітті, коли існує реальний інтерес до сталого мирного розвитку. У них відбивається усвідомлення потреби у глобальній політиці відповідальності, яка, щоправда, й досі, на жаль, не має конечного характеру для дій держав і транснаціональних інститутів. Якщо для порівняння глянути на зростання військових витрат у світі, то миттю збагнеш, що вони можуть звести ці рішення нанівець. Такий розвиток криє в собі дуже велику стратегічну загрозу для миру і стабільності у XXI столітті.

III. Між незалежністю та інтеграцією

«Господи, подаруй нам незворушність, аби пристали ми на те, що нам не до снаги змінити, мужність, — аби змінити те, що при силі змінити, і мудрість, — аби відрізнити одне від іншого».

Райнгольд Нібур[87]

Сутність сучасних держав, якими ті вийшли з релігійних воєн на світло європейської новітньої доби, це їхній силовий егоїзм, тобто забезпечення власного існування. Безпека здіймається понад усіма їхніми інтересами, як усередині країни, так і в міжнародних відносинах. Ключовим інструментом гарантування безпеки держави є її влада, отже що більшу владу має держава, то впевненіше почувається.

«Міжнародна політика, як і будь-яка політика, — це боротьба за владу. Якою б не були кінцеві цілі міжнародної політики, безпосередньою метою завжди є влада. Найвищою метою державних діячів і людей може бути свобода, безпека, процвітання або сама влада. Це прагнення може виливатись у релігійні, філософські, економічні чи соціальні ідеали. Люди можуть сподіватися, що цей ідеал вдасться реалізувати завдяки їхній внутрішній силі, завдяки втручанню божественних сил або природному розвитку людського суспільства. Вони можуть також спробувати наблизитися до свого ідеалу за допомогою неполітичних засобів, приміром, технічної співпраці з іншими державами чи міжнародними організаціями. А проте, якщо вони прагнуть досягнути своїх цілей засобами міжнародної політики, то боротьби за владу їм не уникнути»[88].

Політика у сфері безпеки, звісно, — це в міжнародних відносинах держав не все, бо ж нарівні з нею зовнішня політика включає повний спектр дипломатичних, економічних, політико-розбиткових [entwicklungspolitischer], правових, культурних, наукових і дедалі більше прямих соціальних і міжособистісних («people to people») взаємин. Проте без відповіді на центральне питання безпеки будь-яка зовнішня політика — порожнє слово. Нема-бо (ще) жодної сили, яка б стояла над державами і могла певною мірою виступати роз'ємним суддею між державами, навіть наддержави такої нема. З погляду сили безпека на рівні держав визначається як рівність (von gleich zu gleich). Усі держави суть створені людьми політичні організації, які більш-менш успішно забезпечують суспільству монополію влади і рядять ним. Отож, держави можуть виникати і зникати.

Історія розповідає про завоювання і звільнення від чужого ярма, про держави, ба — великі імперії, які поставали і по дуже довгому часі йшли прахом. Їхнє руйнування спричиняло ударні хвилі, що іноді даються взнаки, і то коли самої держави вже давно нема, — це Європі довелося спізнати останнім часом у дев'яності роки, під час югославських воєн за спадщину. Численні причини конфліктів у колишній Югославії були і є спадщиною, що її лишили по собі три попередні імперії: імперія Габсбургів, Османська імперія і російська імперія (а також її спадкоємець — Совєтський Союз). Ударні хвилі раптового розпаду совєтської імперії теж у політичному плані відчуватимуться ще довго. І в цьому конфлікті на Балканах можна знайти ще глибший фоновий шум із глибин історії, бо там досі триває поділ Римської імперії на Східну і Західну й відповідне розділення християнського світу.

Край монополії на владу над тих чи тих теренах, що її мають держави, зазвичай кладуть інші держави. Вони нечасто ставляться одна до одної нейтрально, як правило, вони взаємодіють з іншими державами, ненастанно борються одна з одною за владу, вплив, багатство і території, а отже дуже легко конфліктують аж до відкритої ворожнечі, яка потім може перерости у війну між двома незалежними державами. Війна між державами — це насильницьке вирішення проблеми влади між ними. Тим не менш, війна двох держав — це аж ніяк не єдина форма війни