Читати книгу - "«Батько народів» очима часу"

Дякую, товаришу Сталін. Я пройдуся. Я — схвильований.

Потиснув простягнуту Сталіним білу, по-жіночому маленьку руку.

Метушня варти, удар металевих дверцят, і вже художник лишився на розі один.

Усім цим, що сталось, Довженко був справді глибоко схвильований. Нічна прогулянка по Арбату. Один на один з вождем. Сталась подія, про яку завтра знатимуть володарі кабінетів. Йому заздритимуть. Розпитуватимуть про найменші відтінки. Він не приховував перед собою, що ця, виявлена йому найвища увага, лестить йому, і не почував докорів сумління за таке марнолюбство. Тиран і митець? Сила влади і сила мистецтва в їх зіткненні — це справді могло б стати темою окремого твору...

Вітер остуджує розпашіле збудження обличчя, постійної втоми, яка настане колись, ще нема, в поставі — оте, помічене друзями, пружне, орлине.

Сам, як орел, і по-орлиному якось іде!

...А чия ж таки влада сильніша? Ви кажете, ваша, товаришу Сталін, але чому ж, як я спостеріг, і вас не минає та мить, коли людину пригнічує сумнів, і тривога, і смуток?

З високо піднятою головою крокує митець упродовж вулиці, крізь посвисти вітру несе в душі розлив співчуття до всіх без винятку, будьте замучені люди вокзалів чи всесильна людина в шинелі. Бачить у скверику пам’ятник тому, з ким щойно ходив, десь аж угорі на фронтоні будинку вітер шарпає величезне полотнище знайомого всьому світові портрета, і в уяві художника знов постає загадковий прижмур холодних очей, налитих смутком самотності. Під час прощання Сталін наче поник, і густі вуса його злегка торкнуло усміхом йому невловимим, якимось прохацьким, майже запобігливим. Так! Владі його немає меж, але й він, той, чия влада безмежна, на якусь мить ставав перед художником схожим на прохача, запобігаючи співчуття й підтримки, шукаючи в нього захисту перед вічністю.

Олесь Гончар "Двоє в ночі" ("Літературна Україна", №32, 1988)
* * *

Спрощено і вкрай несправедливо було б зображених у цьому творі ("Людина і зброя" — М. М.) людей уявити фанатиками Сталіна, бездумними виконавцями його деспотичної волі. Звичайно, ніхто не міг знати того, що в усьому обсязі відкриється народам країни через кілька десятиліть. В числі студ-батівців були сини репресованих, сини червоних командирів, мужніх ленінців, бездоганно чесних людей, що їх вхоплювало з життя терором єжовщини, були ті, чиєму дитинству випало на власні очі рачити масове, жорстоке й безтямне руйнування села, методичне нищення інтелігенції, звідати всіх жахів штучного голоду 1933-го, що тільки на Україні забрав мільйони людських життів. Про таке, про нещодавно пережиту драму народу, коли ночами гасали "чорні ворони", коли винищувався самий квіт народу, не могло, звісно, не думатися в окопах. Думалося, хоч як ще далеко було до нинішніх днів очищення, коли всі ми дізнаємось про справжні масштаби злодіянь, про сфабриковані процеси, про розгул сваволі й беззаконня, якими нічим не обмежена сталінщина, диктатор і його опричники навіки заплямували себе. Завдані кривди боліли, душі в багатьох кровоточили, та й цим не заглушити було в людях голос совісті, почуття найвищого обов’язку, готовність захищати рідну землю, відборонити своє найдорожче.

Олесь Гончар "Уважному читачеві — на роздум"
* * *

Комкор Віталій Примаков обіймав пост заступника командуючого Ленінградським військовим округом у тривожні часи. Було це після трагічної події— підлого вбивства Сергія Мироновича Кірова.

...Доведений до істерики вбивця виказав свого спільника — Запорожця, заступника начальника НКВС м. Ленінграда. Через кілька днів його заарештували, як і багатьох інших. Один по одному зникали свідки. А в цей час урна з прахом Кірова прибула до Москви, і ховали Сергія Мироновича з почестями в Кремлівській стіні. Сам Сталін, кажуть, пролив сльозу над прахом свого соратника. Але то були іудині сльози. В країні розпочався справжній терор проти видатних партійних діячів, воєначальників, учених. За рік-півтора було заарештовано тисячі людей, в тому числі і найближчих соратників Кірова... Згодом серед них опинився і комкор Примаков, прославлений герой громадянської війни... Перебуваючи в тюрмі, він не знав, що багатьох воєначальників вищого рангу спіткала така ж гірка доля. Мов грім серед ясного неба, прозвучало повідомлення Прокуратури СРСР, надруковане в газетах 11 липня 1937 року про арешт маршала М. М. Тухачевского, командармів Й. Є. Якіра, І. П. Уборевича та інших...

Чорне тавро лягло на Примакова роком раніше. Сталінські опричники звинувачували комкора у зраді Вітчизни, у шпигунстві на користь іноземних розвідок. Адже він був нашим воєнним аташе в Кабулі, радянським радником у Китаї, служив у Японії, навчався в Німеччині в академії Генерального штабу, навіть читав там лекції німецьким генералам. Слідчі з відомства Єжова тішилися: є, мовляв, за що зачепитися, роздути судову справу...

...Доведені до відчаю, приречені в’язні шукали захисту у впливових діячів, керівників уряду, членів Політбюро ЦК. Нещасні жертви не знали, що звертаються до боягузів. Адже той самий Молотов не захистив від арешту власну дружину Катерину Жемчужну, Каганович не став на захист братів Михайла і Юлія — секретаря обкому партії і наркома авіаційної промисловості, Ворошилов не заступився за своїх рідних. Та що говорити, коли навіть дружина Калініна поневірялася в концтаборі. А він же був Головою ЦВК СРСР, всесоюзним старостою. Ось так Сталін тримав їх усіх у рабській покорі, в постійному страхові.

Іван Цюпа "Віталій Примаков" ("Літературна Україна", № 37, 1988)
* * *

22 грудня 1927 року Володимир Михайлович Бехтєрєв промовив слово "паранойя".

Невдовзі він помер.

Загалом-то факт смерті не дивний для семидесятирічної людини. Проте смерть Бехтєрєва схвилювала всіх. Був він нівроку, бадьорий, енергійний. Сповнений життєвих сил. Помирають, звісно, і такі в сімдесят-то літ. Несподівану смерть Бехтєрєва, проте, відразу стали пов’язувати з консультацією, яку він перед тим дав Сталіну.

...Психіатр Михайло Іванович Буянов давно займається бехтєрєвською історією.

...Восени 1971 року М. І. Буянов вів бесіду з Володимиром Миколайовичем Мясищевим, який 1939 року став директором заснованого Бехтєрєвим Психоневрологічного інституту і очолював його близько тридцяти років.

"У грудні 1927 року, — оповідав Мясищев, — Бехтєрєв відправився в Москву для участі у з’їзді психіатрів та невропатологів... Перед від’їздом з Ленінграда він одержав телеграму з Ліксанупру Кремля з проханням з прибуттям до Москви терміново подзвонити туди. Бехтєрєв подзвонив, а потім відправився в Кремль.

На засідання Бехтєрєв приїхав з великим запізненням, хтось із делегатів спитав його, чому він затримався. На це Бехтєрєв — у присутності кількох людей — роздратовано відповів:

— Оглядав одного сухорукого параноїка.

...Бехтєрєва викликали на консультацію у зв’язку з сухорукістю, що розвивалася у Сталіна, а паранойю