Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

Притисла, пригрозила скандалом — лише тоді неохоче промимрив: чорнявий такий, на «Міцубісі паджеро», просив не виказувати.

Вона щось таке пригадала: «Міцубісі паджеро», темноволосий… Точно, бачила такого, ще того дня, коли вони переїхали, лишень авто поставила. Крокувала ожеледдю, підсковзнулася, ледь не впала, підхопив, підтримав за лікоть. Пам’ятала тьмяно: светр, розчахнута дублянка, окуляри у тонкій оправі. Обережніше, може, вас провести? Ні, дякую, я сама. Невже він? Дивно…

Зима втомилася, дала коротку відлигу. Снігу не було вже кілька днів, потекли ручаї, калюжі вихлюпували каламутну воду. Ніка поставила хонду — лише помітила: та вся у розводах-патьоках, від бруду, від снігу. На хвильку застигла, зволікаючи.

— Про що замислились?

Озирнулася. Саме він, виходить з «Міцубісі». Поки підійшов, устигла роздивитися ліпше. Цілком симпатичний, середнього зросту, посміхається широко, нарозхрист. Не втрималась, усміхнулася у відповідь.

— Про те, що варто помити авто. То ж ви її на тому тижні чистили? Скажіть, будь ласка, навіщо?

Чоловік знітився, лише на секунду, а потом промовив рішучо, дивлячись просто у вічі:

— А я вас одразу помітив, як ви лише на стоянці з’явилися. Ви така, як би пояснити, дуже незалежна. Красива і незалежна. Я потім спостерігав, як ви машину чистите, у пуховику, в рукавицях. Ні-ні, у вас дуже спритно виходить, замилуєшся. Тільки очі трохи сумні. Тож мені закортіло допомогти, ніби як проявити увагу. Та це, мабуть, таке недоладне залицяння. Може, ліпше якось інакше, більш звично?

Ніка розгублено мовчала. Він квапливо продовжив, ніби боявся, щоб вона його не перервала:

— А давайте разом повечеряємо. Наприклад, завтра, не заперечуєте?

Ніка подумала, що має зараз щось та заперечити. Просто вже геть забула, що треба казати у таких випадках. Десять років було так зручно відповідати на спроби зазнайомитись: даруйте, я заміжня, — легко й бездумно. І от зараз не змогла нічого вигадати, й раптово навіть для себе сказала:

— Не заперечую.

— Чудово, тоді здзвонимося завтра, — простягнув візитку.

Вдома роздивилася ретельно: Шведов Ігор Володимирович, директор консалтингової компанії.

Потім був приємний вечір, ідеальний у всьому. Майже. Дорогий китайський ресторан. От тільки він не розчув, що вона не полюбляє східної кухні. Вибрала рибу на грилі, Ігор зупинив: ні-ні, лише курку в кисло-солодкому соусі, вона тут надзвичайна, а до неї — неодмінно ріслінг. А їй так кортіло шампанського. Розповідав про себе: розлучений, дочка доросла, навчається в Іспанії. В неї нічого не спитав. Йому напевно було все ясно від початку: заміжні жінки самі собі авта не чистять. До речі, цим її й чоловік особливо не тішив.

А вранці на Ніку чекав новий сюрприз: вимита «Хонда» здаля сяяла начищеним блискучим корпусом. Тільки вона чомусь не зраділа. Що ближче підходила, то сильніше нуртувала лють. Та що ж це таке, вчепився, мов кліщ! Запопадливо вибіг назустріч охоронець:

— Це той же ж, на «Паджері», пригнав хлопців з сусідньої мийки, шланги протягли…

Вона відсунула сторожа вбік, рішучо дістала телефон:

— Послухайте, Ігорю. Спасибі, звичайно, вам велике. Але не треба за мене вирішувати, що робити. Я звикла сама, розумієте? Мити чи не мити машину, їхати за кермом чи на таксі, до якого ресторану йти, які страви замовляти.

Після невеликої паузи пролунав голос:

— Вибачте, я не хотів вас образити. Я…

Але вона хутко відключилася.

А потім сиділа вдома, тихо плакала: що ж я за дурепа така, чоловік був ледацюгою, з дивану краном не зрушити, звикла все на собі перти. Ось тобі, будь ласка, чоловік, сильний, дбайливий, уважний, а ти вередуєш. Чи просто час іще не загоїв, лише два місяці після розлучення минуло, не кортить їй жодних нових стосунків, не треба, надто страшно, тоскно, боляче. Глянула у вікно: білина, знову сніг пішов, стіною валить і валить. Ото так тобі й треба, готуй на завтра щітку-пуховик, раз-два, раз-два, навшпиньки з середини даху.

Йшла до стоянки й гадала: почистив чи ні. Біля воріт зупинилась: зсередини щось закалатало, затріпотіло, раптом нестерпно закортіло, щоб він був там. Просто був, навіть не треба нічого робити. Ледь розрізнила свою «Хонду» під зимнім кожухом — геть замело! Глянула вбік — і «Міцубісі» засипана стоїть.

Неподалік тупцяв охоронець:

— Ой і зима ж цього року, це ж треба! Ой і хитає! Вчора завірюха, сьогодні під вечір — дощ, а завтра мороз обіцяють. Хто сьогодні сніг не змете, все, завтра як корою візьметься — й двері не розчиниш! А приятель ваш на «Паджері» не виїздить сьогодні, мабуть, геть занедужав.

Вона стріпонулась:

— Як то занедужав?

— Та ще вчора ввечері казав: чи грип, чи ще який вірус, лікуватися пішов.

Ніка раптом не знати чого запанікувала. Вона лише встигла скинути шубу, і так просто, у светрі, забувши про пуховик, бігала між двома автами, провалюючись ледь не по коліно, і сама до себе плутано торохтіла:

— Так, машина замерзне, треба ж почистити. Ну то нічого, я зараз обидві почищу, я хутко. А може, йому щось потрібно, ліки, чай, продукти, він же сам живе? Мабуть, треба зателефонувати? А візитка вдома лишилася. Так, спочатку почистити машини, потім додому, потім — зателефонувати, на роботі попередити, що не приїду, добре, хоч Іванко в мами…

Вона підстрибувала, щоб дотягтися до середини даху високого позашляховика, згрібала сніг і не відчувала, як крижані іскри обпікають обличчя. Втомлено примовляла: ще трохи, звичайно, це ж не «Хонда»… Отямилась лише від дзвінку мобільного:

— Ніко, негайно вдягніться.

Вона роззирнулась навкруги.

— Я вас бачу з вікна. Негайно вдягніться і підіймайтесь до мене, я чай ставлю, а то ще невідомо, хто тут хворий. Запам’ятовуйте: поверх, квартира…

Вони сиділи в нього на кухні й пили