Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

чай з імбиром. Ніка гріла задубілі руки об теплу філіжанку. Довго мовчали, кожен боявся промовити щось зайве. Зіпсувати. Вона не витримала перша, і, звичайно ж, вийшло незугарно:

– Ігорю, то що ми тепер робитимемо?

Він стримав посмішку, лише кутки вуст сіпалися, і дуже серйозно відповів:

— Нічого особливого. Просто будемо чистити одне одному машини.

м. Дніпро

Роксолана Сьома
Ранок

— Любиш мене? — питає ледь чутно, неквапом перекочуючи слова у роті, мовби смачну цукерку.

Він із набряклим, прим’ятим подушкою обличчям тулиться до неї. Ще пахне сном, своїм і її тілом, феромонами й виділеннями, що зосталися на постелі від пройдешньої ночі. Такої ж, як і всі попередні…

Такої, коли не граєш, нічого не вдаєш, не стогнеш штучно, аби заохотити його чи підбадьорити себе. Такої, коли мовчки кусаєш губи від різко-солодкого, часом надто довгого, аж до болю, відчуття.

Бездоганний секс, за довгі роки спільного життя доведений до автоматизму.

На нього не впливають ні настроєві коливання, ні побутові неузгодженості, ні фінансові проблеми, ні навіть емоційні кривди, що він їх почасти завдає. Навпаки, у моменти, коли боляче, боляче до запаморочення, інтимна близькість стає ще гострішою, яскравішою, вибуховішою. Вона з ним (попри те, що мала десятки причин для того, аби бути нарізно), передусім, через секс. Бо він — перший і єдиний чоловік, із яким їй так добре. Добре на фізичному рівні.

«Люблю? Ні, не люблю» — промовляє мовчки сама до себе, обіймаючи за шию й ховаючи на його плечі очі. Очі, що цієї миті можуть виказати гірку, як вранішня кава, правду.

За долю секунди вона вибудовує в мозку цілу низку мікро-протестів і самовиправдань. Думає, що живе намарно, живе не в тому місці, не в тому домі, не з тим чоловіком. Не тоді, не там, не з тим — коли, де і з ким їй справді хотілось би бути.

Хтозна, можливо, з «тим» чоловіком вони блукають спільними світами, може, ступають слідами одне одного, ймовірно, з тих самих келихів напиваються терпкістю вина в чиїхось чужих ресторанах, певно, бувають разом і одночасно у своїх думках. Можливо… Та найімовірніше їхні паралелі ніколи й ніде не перетнуться, хоча науковці давно довели протилежне.

Це життя видається дивним. Дивним-предивним. Вона роками не може його збагнути. Не може осягнути, чому воно так складається. Чому, здавалося б, доросла, нічим не обтяжена, ні до чого не прив’язана людина не може розпоряджатися своєю долею і жити, робити, думати, творити так, як їй того справді хочеться. Не може… Не може! Бо існує соціум, рамки, обставини, норми, правила, мільйони, мільярди, більйони всіляких заборон і постулатів, вето, аксіом і табу, через які ти не можеш бути тоді, там, із тим і де хочеш.

У цій невиправданості життя вона здається собі мурахою в безмежному макросвіті. Такою малою, на яку може наступити чиясь підошва й роздушити, не відчувши, що позбавила когось життя. Її життя, життя жінки, що живе не знати для чого, живе не кохаючи.

Їй тисне в серці. Боляче-боляче, ніби гострий ніж входить у нього широким лезом, залишаючи в м’якоті розчепірену криваву пройму. А він горнеться до її шиї. Ніжно цілує. Так ніжно, що здається — у той поцілунок вкладає все найкраще, найсокровенніше і найпотаємніше, що має в собі. Вона через його плече зазирає у щілини жалюзі, з яких до кімнати вперто продирається ранкове сонце, і думає:

«Ну, як я можу його не любити, як можу не тішитися і не бути щасливою з того, що маю?!»

— Звісно, люблю, — відповідає цілком щиро.

– І я тебе дуже-дуже люблю!

День ангела

«Ще би ті іменини відмучити і все! — думала Меланка, докришуючи яйця у салат. — Сил більше немає! Хіба то хтось хоче розуміти, що зараз я стягаюся, щоби стіл накрити, а по святах навіть сосисок дітям не матиму за що купити? Їм усім лиш би по гостях шастати. І свекруха туди ж: «Ти, Меланко, дієтичне щось приготуй, бо ж у мене шлунок…» Чого вона синові про свій шлунок не розказує? Хай би подбав про мамцю! Гастроентеролог все-таки! А то лише чекає нагоду, коли на дурняка можна буде морду залити, бо бачте, нещасний, незатребуваний… Тьху!»

«Меласю, — ніжно промовляють м’які, посічені глибокими борозенками бабусині уста. — Ти щаслива, бо маєш ангела-хранителя. Тринадцятого січня, на другий Святвечір, — день твого ангела. Він, як і новонароджений Ісусик, опікується тобою, а тим твоїм Алінкам, Каролінкам, Мелісам і Діанкам нема в кого помочі просити. Коли тобі знадобиться підмога, ти лише промов: «Ангеле-хоронителю мій, завжди при мені стій — рано, ввечір, вдень, вночі будь мені до помочі» й одразу відчуєш його присутність і силу. Головне вірити, щиро вірити і дякувати йому за все, що є у твоєму житті — і за добре, і за зле. Бо навіть у незгодах і бідах він буде тобі найліпшим порадником і підтримкою…» — виринули невідь-чого задавнені бабусині слова.

«Хіба в мене коли-небудь був той ангел? Він хоч колись допомагав мені, що я з року в рік маю святкувати його день? Жодної користі, лиш видатки! І з дитинства — самі приниження. Я знаю, то бабуня так відволікала від підліткових страждань, забивала мізки розповідями про всяких ангелів, щоб я не зациклювалася на знущаннях однолітків».

І як то партійні батьки могли назвати свою дитину таким глибоко провінційним, архаїчним іменем — вона, тридцяти трирічна жінка, мати двох дітей, і досі не могла збагнути.

Меланка ненавиділа своє ім’я, найдужче в