Читати книгу - "Червоні хащі"

малим завжди усміхався, як прокидався. Так було й далі — ціле життя. З віком, щоправда, снів дедалі меншало, як і радощів од того, що прокинувся. Та спати я міг за будь-якої нагоди. Лиши мене біля телевізора на півгодинки — й усе, кудись полетів.

Коли, бувало, ми з Марією жартома говорили між собою, хто як хотів би померти, я зазвичай казав, що нехай мене присплять, наче старого собаку. Тільки так, аби я того не знав. Завжди ніби само собою було зрозуміло, що я піду першим. Так було в усіх родинах, скрізь і з усіма. Та бачите, як воно вийшло…

Так-от, тут, у Червоних Хащах, спалося мені погано. Як і всім сусідам, між іншим. По-перше, старі сечові міхури, вибачте за подробиці, не давали заснути надовго: кожен із нас по декілька разів за ніч обов’язково вставав, щоб оце саме, — ну, ви зрозуміли. А в нашій палаті як хтось устає, то всі прокидаються — на кілька хвилин, поки сусід повернеться і вляжеться знову. Тому що сумарно таке відбувалося разів десять за ніч, можете самі порахувати, скільки разів переривалися ті сни, в яких нічого солодкого вже не було. Особливо складно було Журбі, бо ж пересувався він переважно на візку. Григорій не любив «утки», все казав, що то — для лікарень, тому вставав сам і човгав до санвузла, по дорозі тримаючись за сусідні ліжка, а часом падаючи.

Тільки-но він розпочинав свою чергову подорож, як усі прокидались і слухали, як Журба повільно пересуває своє велике тіло туди-сюди, наче Еней до пекла і назад. Як вовтузиться там, як потому ллється вода, й от він нарешті вертається до себе. А ти лежиш і чекаєш, коли той клятий сон візьме тебе знову. І в голові самі дурні думки, яким просто нічого робити, крім як приходити до тебе довгої ночі.

На цьому ліжку мені ще й спина постійно боліла, тому спав я погано і зазвичай на сніданку настрій був відповідний. Тут ніхто не питав, як кому спалось, — усі жили в однакових умовах. Але того вівторка настрій за сніданком був зовсім інший. Насамперед нарешті настала весна, а сонце хоч-не-хоч, а заряджає оптимізмом навіть будинок престарілих. А головне — того дня ми мали їхати на екскурсію до Переяслава-Хмельницького.

Ще за тиждень до того всі розмови за столами й у палатах перемкнулися з погоди на заплановану подорож. Завідувачка повідомила, що район тримає слово і таки надасть нам автобус. Після того товариство почало фантазувати, який саме то буде автобус, наскільки комфортний, чи не зависокі там будуть сходи і чи м’якими виявляться сидіння.

Тривали змагання сторін: хто чим їздив, і що після того боліло, і скільки те тривало. Не повірите, скільки деталей здаються нам украй важливими під час розмов, коли інших тем для балачок немає. Рекордсменкою виявилася Раїса, яка колись їздила до доньки аж до Португалії й ледве пережила ту шалену подорож. Але Португалія — це бозна-де, а Переяслав — поруч. Отож після такої згадки побоювання щодо дискомфорту дещо згасли. З огляду на важливість події Матвіївна зробила на сніданок урочистий йогурт зі сметани з варенням і напекла млинців. За ними терміново вишикувалася довжелезна черга, в якій усі стежили, хто скільки взяв.

Телевізор працював, як завжди. Передавали якийсь давній концерт: співав старий Гнатюк, а потому — молодий, із тим своїм барабаном. У будь-який інший день усі би тільки й охали, обговорюючи співаків і пригадуючи, хто де коли кого з них бачив, але сьогодні всі жили екскурсією і загальний нерв не дозволяв відволікатися на дрібниці.

Я взяв три млинці й сів дочитувати «Квентіна Дорварда». Як уже було сказано, перебирати книжками тут не доводилося: що знайшов, те і маєш, — дякуй, що не Леніна. Йосипові помітно не подобалося, коли я читав за їжею і не стежив за його нескінченними монологами, тому він безцеремонно схопив книжку і повернув її, щоби побачити, що це.

— Квентін Форвард, — продекламував він. — Фу, гамно. Шаламова лучше перєчитай, — наш человек: сідєл.

Іноді він мене так дивував, що тільки встигай записувати. Не давши мені часу на реакцію, Старенький перемкнувся на Грузінку, яка йшла між столами:

— Зіна, а знаєш, от чего завідующая?

— Чого? — не зрозуміла його та.

— От слова «завідовать». От ти завідуєш мнє, потому што я щаслівий человек, вот і назначаєш екскурсії на вторнік.

— Ну і шо в тебе такого сьогодні, що я маю тобі завідувать?

Розмова йшла так, як і планував Йосип, і це йому явно подобалося:

— Так футбол сєгодня ж, Зіна. Ліга Чемпіонов. І мнє, лапа дорогая, надо кров із носу бить на базє к полдєсятого, сєчош?

За спиною хтось із першої палати спитав: «А хто іграїть?» — і Старенький із готовністю обернувся туди:

— Нєнаши с нєнашимі. «Ювентус — Арсенал» — матч века, — після чого знову зосередився на завідувачці, чий зовнішній вигляд виразно показував, як вона шкодує, що зупинилася. — Так шо, Зіна, уж будь добра доставіть капітана рєйда на борт нє позже трєтьєй склянкі. Ти поняла меня?

— Тьху на тєбя, Андонєнко, — незадоволено відповіла йому Зінаїда й пішла до роздачі. А проте кинула через плече: — Тут їхати не довго. Ви вже о восьмій у люлі будете, — який тобі ще футбол?

— Боїтся меня, зараза. Значит, уважаєт, — зрадів собі Йосип і пішов до Матвіївни міняти свої млинці на гарячі.

* * *

Весною, скажу я вам, нема нічого кращого за нове життя, що відновлюється після зими, і немає нічого гіршого за старе. Як же довго ми вантажилися до того ЛАЗу, який прислали з району по наші душі, якщо не висловитися гірше! Спочатку довго з’ясовували, хто де сяде. Тільки-но вирішили цю проблему, як виявилося, що котрась із жінок забула гаманця. Потім уже навіть рушили з місця, та зупинилися, бо старому Опанасові треба було подушку