Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

з якою метою і чому в такому злиденному одязі?

А саме це перебирання становило єднальну ланку з зізнаннями його дружини й схилило мене до ствердження тотожності нічного волоцюги з Челявою. Бо ось, що я довідався під час першої консультації з уст професорової:

– Від певного часу, – розповіла стурбована жінка, – я піддаюся невимовно прикрій галюцинації, яку мушу приписати моїм хворим нервам. У минулу середу лягла спочивати, як завжди, раніше, але не могла заснути, незважаючи на всі зусилля. Ніч була ясна, і місячне сяйво падало у спальню повними струменями. Я вже хотіла встати, щоби прийняти снодійне, коли раптом двері лабораторії тихо прочинилися, і наді мною схилилася якась постать. Я скрикнула, інстинктивно шукаючи руку чоловіка, що спав на сусідньому ліжку. Знайшла її мертвотно холодною (як це завжди в нього під час сну), але Стах не прокинувся.

Тим часом незнайомець обернувся обличчям до світла, і тоді у безмежному здивуванні я зауважила, що людина, яка стоїть у ногах мого ліжка, – мій чоловік у дивовижно заяложеному одязі. Дивився на мене поглядом, якого ніколи доти у нього не помічала: були в ньому огидний цинізм і хтивість.

Наче паралізована, я не могла ворухнутися і відігнати видиво. Нарешті з тим самим звірячо-пристрасним усміхом на устах він відступив у глиб кімнати і знову зник у кабінеті. Через кілька хвилин я почула, як хтось відчиняє двері робітні і виходить на коридор. Потім усе стихло.

Весь цей час я спазматично тримала, не випускаючи, руку чоловіка; він спав кам’яним сном. Коли видиво розвіялося, я запалила лампу, щоби переконатися, що Стах спочиває, роздягнений, тут же, поруч, у глибокому, як завжди, сні. Саме це зміцнило мене в переконанні: те, що я бачила і чула, було хворобливою нервовою галюцинацією. Від тієї ночі повторилося те саме двічі, і з несказанним страхом я очікую щодня наближення часу нічного спочинку.

– Чи звірялися Ви в цьому чоловікові? – запитав я, коли вона закінчила сповідь.

– Ні. Якась особлива тривога стримує мене від цього кроку. Якби предметом галюцинацій був хтось інший, а не він… Ви розумієте?

– Так, Ви, вельможна пані, маєте якнайповнішу рацію. Не треба йому про це казати – саме тому. Виняткова ситуація… У цій справі ми полишені на власні сили; не можна його втаємничувати.

Відтак я порадив кілька препаратів для заспокоєння нервів, які поза тим ні на що не впливали, прохаючи в разі повторення «видіння» негайно повідомити мене.

Якщо на початку я ще мав якісь сумніви щодо стану нервів пані Челяви, приписуючи нічні «видіння» їх розладу хоч частково, то тепер сповнився переконання, що нема тут мови про якусь хворобу: галюцинація рішучо поступалася місцем загадковій дійсності. Все це було фактом, без сумніву, дивним, але, тим не менш, реальним.

Із такого стану речей випливав таємничий висновок: треба було безумовно припустити поруч із особою професора Станіслава Владислава Челяви існування іншого індивіда, цілковито до нього подібного. Побіжна згадка про незвично міцний сон чоловіка та крижано-холодні («як завжди в нього під час сну») руки спочатку здезорієнтувала мене, і були хвилини, коли приходила до мене думка, чи часом не маємо справу з чимсь на кшталт духовного двійника. Та після глибшого розмірковування відкинув це тлумачення як надто фантастичне і незгідне з поглядами лікаря. А втім, майбутнє засвідчило, що думка була слушна.

Йшлося лише про зв’язок, який єднав професора з його фізичним двійником. Насувалося питання, чи взагалі знав про його існування. А якщо знав, чому не намагався перешкодити небезпечному зближенню?

Проте всі ці загадки я міг розв’язати лише за допомогою його дружини, яку не можна було довший час уводити в оману. Поза сумнівом, моїм обов’язком було поділитися з нею своїми ваганнями та схилити до співпраці в розкритті таємниці.

Тому я нетерпляче очікував на її прихід.

Це сталося невдовзі – через день після констатації прогулянок двійника.

Професорова прийшла ще більш знервована, ніж попереднього разу: «галюцинація» повторилася знову минулої ночі, набираючи форму тим небезпечнішу, що погляд «чоловіка» став ще настирливішим.

Переконавшись, що бідна жінка вважає себе серйозно хворою, я негайно повідомив її, що думаю про її ніби видіння. Думка моя, яка ґрунтувалася на подвійному спостереженні, справила величезне враження.

– Але ж, пане докторе, – промовила вона зміненим від розпачу голосом, – це жахливо! Існування двійника у плоті й крові, який прокрадається невідомо як до оселі людини, що через фатальний випадок є до нього дивовижно подібна, було би справою потворною. Благаю Вас в ім’я всього святого: не приховуйте правду! Знаючи, як я стурбована станом своїх нервів, напевно, Ви хотіли вплинути на мої побоювання, переносячи справжні причини явища на щось інше. Але цей засіб не спрацював. Бо Ви ж бачите, що мій переляк (якби навіть я сприйняла Вашу інтерпретацію за чисту монету) змінить лише мотивацію, не втрачаючи, проте, своєї сили.

– На жаль, шановна пані, нічим тому не зараджу. Те, що я сказав, є моїм найглибшим переконанням. Така людина, на мою думку, існує. Я говорив щиру правду. Якщо ж досі не повідомив відповідні власті, то сталося це лише з огляду на особу Вашого чоловіка.

Слова мої, промовлені спокійно, тоном беззаперечного переконання, похитнули, мабуть, сумніви пані Ванди. Вона похилила задумане чоло на руки, споглядаючи мене очима переляканого птаха.

– Лікарю, – запитала після хвилини мовчанки, – Ви висловлюєтесь загадково; що маєте на увазі під мотивами, які стримують Вас від оприлюднення правди?

– А хто нам заприсягнеться, що професор справді нічого не знає про існування тієї людини?

– Як це? – жахнулася вона. – Ви припускаєте, що він погодився би на те, що відбувається?

– Не знаю, нічого не знаю, шановна пані. Є лише здогади, непевні припущення. Проте вважаю, що в житті Вашого чоловіка є якась таємниця, якої він нікому – навіть Вам – не хоче, чи не може відкрити. Не забувайте, що він учений. Втім, якщо вже належить мені послідовно зайнятися цією темною справою, то мушу поставити кілька ґрунтовних питань. Будуть, можливо, надто неделікатні, але я вважаю це за необхідне. Зрештою, прошу пам’ятати, що я лікар.

– Слухаю, пане докторе.

– О котрій ви з чоловіком вкладаєтеся спати?

– Чоловік – пунктуально, о восьмій вечора. Я, коли не втомлена, ще годину читаю. О дев’ятій я вже в ліжку.

– О котрій встає ваш чоловік?

– Докладно о восьмій ранку. Я зазвичай встаю раніше, близько сьомої, щоби приготувати сніданок.

– Чи відступали Ви колись від цього правила?

– Протягом десятилітнього подружнього життя – ані разу. У цьому Стах невблаганний.

– Гм… Чи не є трохи дивною ця непорушна пунктуальність? Рівно 12 годин сну і знову 12 годин стану яви.

– Справді, в перші роки нашого співжиття було мені трохи важко