Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

у владику. Куля пролетіла біля Распутіна, який заверещав, наче баба, кинув ніж і сам кинувся навтіки. Я ще раз вистрелив, і побігли вже єпископи. А синодальники дістали маузери і відкрили по нас вогонь. Добре, що Беата встигла зістрибнути з дерева — і побігли ми у ліс. Відбивати митрополита не могли, бо ж там десятки синодальників стояли. Але сподівалися, що стріляниною відкрили вони своє місце, невдовзі прискочать туди козаки і не дадуть чинити злочин.

Бігли ми лісом, наче відірвалися вже від переслідувачів, які пішли в інший бік, як несподівано з кущів вилетіла стріла. Призначалася вона мені, летіла в мене, але якимось дивом Беата стрибнула і стала переді мною. Пробила стріла її ніжні груди, здригнулася Беата. Підхопив я її і вистріляв у кущі всі набої, що були, убив двох, а решта втекли. Повернулася вона до мене і зашепотіла:

— Іванцю, коханий мій! Думала я, що бути нам разом до кінця життя, навіть зі служби збиралася піти, щоб тільки з тобою бути, соколику мій! Та ось бачиш, помирати доводиться. Прошу я тебе — покинь мене зараз, бо тіло вже моє не врятувати, а образ мій назавжди у тебе в пам’яті залишиться! Покинь і врятуйся сам, доберися до Відня і передай цей фотоапарат, бо знімки з нього — то спасіння для митрополита. Перші знімки будуть тобі на згадку, забери їх собі. А тепер біжи, біжи, Іванцю! — сказала те, поцілувала мене губами вже безсилими, сіпнулася й померла.

Заридав я над нею, тримав на руках, наче ніч на мене спустилася, а потім почув позаду крики та постріли, зрозумів, що по мене йдуть синодальники прокляті. І або помирати було мені у бою, або виконати останнє прохання моєї коханої Беати. І пообіцяв я собі зробити те, що вона сказала, а потім уже померти від туги. Поцілував її у вже холодні вуста і закричав:

— Нехай будете ви прокляті, криваві вбивці! Я помщуся за кохання своє, за прекрасну Беату і вам, Романови, україножери кляті, і православній церкві, яка суть схизма антихристиянська, і всій Російській імперії — тюрмі народів! Страшно помщусь!

Потім узяв її люгер в одну руку, фотоапарат у другу й побіг. Два тижні довелося мені ховатися по лісах, бо шукали мене і синодальники, і поліція, і війська. Потім вдалося застрибнути на потяг і під вагоном доїхати до Москви. Там я виправив собі документи і вирушив на південь, до Бессарабії. Біля румунського кордону спробували мене пограбувати місцеві розбійники, і я все б їм віддав, та зажадали вони фотоапарат. Через це отримали замість нього по кулі. Далі довелося бігати тиждень Карпатами від румунських прикордонників, але втік, добрався до Трансільванії, а вже звідти до Відня. Там знайшов надійне ательє, попросився подивитися плівку і вибрав кілька знімків, де ми з Беатою голі. Роздрукував їх для себе, кадри ті вирізав і знищив, бо ніхто більше не мусив бачити нас, закоханих та щасливих. З іншими ж прийшов на доповідь до генерала. Роботу мою оцінили високо, про фотографії попередили Петербург, мовляв, оприлюднять, якщо, не дай Боже, станеться щось із владикою. Сказали мені, що завдяки тим знімкам тепер життя митрополита Андрея у безпеці. Мене нагородили орденом та грішми, запропонували продовжити службу, але так я сумував за Беатою, що не зміг. Попросився у відпустку. В Австро-Угорщині мене, на відміну від Росії, поважали, тому відпустили, оселився я у затишній квартирі і кожен день дякував цісареві Францові-Йосифу та дивився на фотографії моєї коханої, милої Беати, чиє життя забрали криваві російські варвари. Та настав час, коли серце моє, висушене тугою, ожило і відчуло страшну жагу помсти. Тоді повернувся я на службу і отримав нове завдання у Росії, про що читайте згодом.

Імперія відповідає, а Іван Карпович зустрічає Афродиту

 о це, в біса, таке, Ваню? — спитали мене. Сидів я у штабі військової контррозвідки, в оточенні кількох генералів та купи полковників, які роздивлялися мене обурено і здивовано водночас. Я ж роздивлявся тоненьку книжечку на дешевому папері, але з купою картинок, почасти непристойного змісту. Якийсь чоловік, високий та широкоплечий, чомусь із оселедцем, і довговолоса красуня, з такими формами, що очей відірвати не можна було. Вже і так ця парочка і сяк, і у вагоні, і на природі, і в готелях, навіть у автомобілях! Підписи під цими майже порнографічними картинками свідчили, що це Іван Карпович Підіпригора та польська красуня Беата. — Що це таке? — повторив запитання один із генералів, мабуть, найголовніший тут.

— Не можу знати, — чесно відповів я. Одразу зрозумів, що справа серйозна, бо арештували мене прямо у санаторії, де лікував я рани, і під охороною двох десятків поліцейських та ескадрону козаків із кулеметами та гарматою доправили до Феодосії, звідки вже повезли до Петербурга в окремому вагоні. У мене нічого не питали, взагалі не розмовляли зі мною, тільки дивилися перелякано, наче на смертельно хворого, чи що. Я нічого не розумів, думав, що це мені голову морочать, намагався не хвилюватися.

У Петербурзі мене висадили в якомусь ангарі й повезли у супроводі кількох панцерників, наче вінценосну особу. Потім завели до цієї зали, де на мене дивився чи не весь штаб військової контррозвідки, зняли з рук кайдани і дали цю книжечку — «Польська красуня, або Неймовірні пригоди Івана Карповича Підіпригори у російському тилу». Була в тій книжечці якась маячня, я б із неї сміявся, але бачив серйозні погляди панів офіцерів і розумів, що жартувати вони не налаштовані.

— Як це не знаєш, Ваню? Твої ж пригоди!

— Моє тут тільки прізвище, яке у лайні зрадницькому полощуть, а більше нічого немає, — запевнив я.

— Але ж от примітка є,