Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

що книжку цю надруковано з дозволу видавництва «Глорія мунді», Краків, яке купило у тебе права! Скільки грошей заробив на зраді, Юдо? — крикнув генерал.

— Ваше високоблагородіє, договір із «Глорія мунді» в мене був, але підписаний у 1913 році, коли ще ніхто не знав, що буде війна. І в договорі тому йшлося про давні мої оповідання. Моя копія договору зберігається у нотаріуса Капуцинова, у Ромнах, у чому ви можете легко переконатися. І такої маячні серед переданих мною оповідань не було і не могло бути, — тихо і впевнено відповів я.

— Тоді звідки це взялося? — Генерал помахав книжечкою у мене перед обличчям.

— Не можу знати, але хочу зауважити, що і раніше видавалися мої фальшиві пригоди, тобто вигадані побрехеньки, до написання яких я стосунку не мав. Особливо багато їх було видано у 1913 році, через що мої видавці почали зазнавати великих збитків і зменшили мені виплати. Я кілька разів звертався до поліції, але та не змогла чи не схотіла вплинути на ситуацію. Тоді я провів власне розслідування, вийшов на дві друкарні в Харкові і одну в Нижньому Новгороді, де друкували фальсифікат. Довелося особисто спілкуватися з власниками друкарень, щоб переконати їх повністю припинити незаконну справу.

Всього я розповідати панові з контррозвідки не став, але одна друкарня згоріла, а господарю другої я на руках позначив ножем, де наступного разу рубатиму сокирою, якщо не припинить красти. Граф пропонував вирізати на лобі напис «злодій», але я вирішив, що то вже занадто.

— Після нашого спілкування власники друкарень зробили правильні висновки, і у продажу залишилися тільки книжки з моїми справжніми пригодами. Але бачу, що фальсифікат знову розквітнув, поки я в армії. — зітхнув я і розвів руками.

— Не просто фальсифікат, Ваню! А фальсифікат іноземний, фальсифікат із Відня, який масово поширюють у наших військах! Ці книжечки кидають із аеропланів, залишають на покинутих позиціях, ми зафіксували їх появу в іноземній кореспонденції, що потрапляє до імперії! Наші вороги користуються відкритою порнографією, щоб підігріти цікавість солдатів та офіцерів, які потрапляють на гачок, бо ж разом із порнографією їм у голову вбиваються антидержавні думки та висловлювання!

— Я дуже обурений цим фактом! — запевнив панів офіцерів. Вони дивилися на мене без особливої довіри.

— А може, Ваню, ти таки вирішив попрацювати на два фронти? — спитав генерал.

— Фронт у мене, як у патріота імперії та дому Романових, один, ваше високоблагородіє! Чути підозри, не підкріплені жодними фактами, мені дуже прикро!

— А ти не ображайся. Краще поясни, чому ось цей фальсифікат, як ти кажеш, дуже схожий на твої справжні оповідки.

— Пане генерале, та ну що ви! Це порнографія якась! Дешева мелодрама навпіл зі сміхотворними вигадками! Я досить скромно оцінюю літературну вартість власних історій, але в жодній із них ви не знайдете такої хворої фантазії, як у цьому лайні! — Я з огидою кинув книжечку на стіл. Була вона зручного формату, якраз під кишеню гімнастерки, а ще з тими сороміцькими малюнками, які б не пройшли поза увагою солдатів, що нудилися без жіночого товариства у окопах. То я б не здивувався, якби ця брехня набула у військах великої популярності.

— Але ж автор знає деталі вашої біографії та звички!

— Кожен мій постійний читач знає те саме, бо неможливо писати про свої пригоди і не згадувати про себе. До того ж більша частина звичок та думок, які тут описані, зовсім не мої, а вигадані. Це фальсифікат, панове офіцери, підробка низької якості, брехлива та нахабна. Можливо, одною з цілей було вдарити саме по мені, похитнути мою репутацію стовпа самодержавства. Ворог наш дуже хитрий, — зітхнув я.

— Що ворог хитрий, у цьому сумнівів немає! Але от чи ворог не сидить перед нами? — суворо сказав один із генералів, а інші схвально закивали.

Я зрадів, що це запитання, а не вирок. Озирнувся назад, мовляв, сподівався побачити якогось ворога у себе за спиною. Там нікого не було.

— Не зрозумів, ваше високоблагородіє, — доповів начальству і подивився найщирішим поглядом з усіх можливих.

— Може, ти, Ваню, писав це лайно?

— Ніяк ні! Боронь Боже! — закрутив я головою.

— Нам стало відомо, що ваша знайома Єлизавета Павлівна виїхала за кордон без дозволу!

— Виїхала? — Я знову зітхнув. — Це я винен, вона дуже образилася на мене за зраду. І доньку, Моніку, з собою забрала! Навіщо я тоді в гречку стрибнув? Піддався хоті... — Я за голову схопився, ледь не волосся дерти почав.

— Єлизавета Павлівна допомагала вам у літературній праці?

— Ні, тільки читала, коли вже у журналах виходило. Допомагав мені граф Осика-Маєвський. Він же вів переговори з видавцями.

— І де цей граф?

— Пішов добровольцем ще раніше за мене, мріяв написати великий роман і прославитися. Ми з ним листувалися, але вже довгенько він не відповідав. Я дізнавався, з його полку надійшла відповідь, що зник безвісти десь у Карпатах.

— Не зник, а здався у полон!

— У полон? — здивувався я.

— Саме так! Дивно виходить, що всі люди, які з тобою пов’язані були, Ваню, тікають із нашого Отєчества. Єлизавета Павлівна втекла, граф теж.

— За Єлизавету Павлівну я казав, що мій гріх. Зрадив, а вона — жінка з характером, дуже