Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

щоби приховати свою кульгавість? Зрештою, чому ж зараз вона про це заявила відкрито? Я глянув на неї і звернув увагу, що вона була сумною.

Я намагався залагодити якимось чином свою нетактовність. Зробити це було нескладно, бо мати була, як сама про це говорила, старою жартункою, і невдовзі завела зі мною бесіду. Ми пройшлися всією садибою, побачили дерева, квіти, ставок з качками, ставок, де прали білизну, безліч інших речей, котрі мати мені показувала й розповідала, а я між тим все ще крадькома розглядав очі Еуженії.

Чесне слово — погляд Еуженії не кульгав, він був прямим, і цілком здоровим, а очі були чорними і спокійними. Здається, двічі чи тричі вона їх опустила, трохи схвильовано, проте лише двічі чи тричі. Взагалі ж дивилася вона на мене відкрито, без остраху і без сором’язливості.

Розділ XXXIII. Щасливі ті, хто не спускається в місто…

Найгіршим було те, що вона кульгала. Такі блискучі очі, такі свіжі вуста, така горда постава — і кривенька качечка! Такий контраст примушує думати, що іноді природа просто глузує з нас. Навіщо тоді така гарна, якщо кульгава? Чому кульгава, якщо така миловидна? Саме таке питання я ставив собі, коли повертався додому ввечері, проте не міг знайти розгадки. Найкращим виходом у тому випадку, коли задача не піддається розв’язку, — викинути її геть через вікно. Саме це я і зробив. Простягнув руку за рушником і прогнав геть оцього іншого чорного метелика, котрий шурхотів крилами у моїх мізках. Тоді мені полегшало, і я пішов спати. Проте сон, котрий теж свого роду слухове вікно, пропустив оту комаху мені в голову, тож цілу ніч я намагався розкрити ту таємницю, але пояснити не зміг нічого так і не зміг.

Вранці пішов дощ, а тому я знову переніс свій від’їзд, проте вже наступного дня ранок був ясним, а небо блакитним, але я, незважаючи на це, лишився ще на певний час, принаймні на третій день, а потім і на четвертий, і так аж до вихідних. Ранки були погожими, свіжими, приємними, а там у місті, внизу, кликала мене родина, там чекали на мене наречена й парламент, а я нікуди не поспішав, зачарований моєю кульгавою Венерою. «Зачарований» — я так кажу, щоби підкреслити стиль свого викладу, проте насправді там не було зачарування, а було певне фізичне задоволення і моральна втіха. Я її любив, це правда. Біля ніг такого щирого створіння я відчував себе добре, а вона, котра була плодом кохання та зневаги, позашлюбна донька, та ще й кульгава, гадаю, вона так само добре почувалася поряд зі мною. І було все те в Тіжуці. Проста еклога. Дона Еусебія наглядала за нами, проте не дуже пильно; вона намагалась поєднати необхідність з доречністю. Донька ж у цьому першому пробудженні природи розкривала переді мною свою квітучу душу.

— Ви вже завтра від’їжджаєте? — запитала вона в суботу.

— Збираюся.

— Не їдьте.

Я не поїхав, і додав до цього абзац у Євангеліє: «Щасливі ті, хто не спускається в місто, бо їм належить перший поцілунок дівчини». Адже саме в неділю і мав місце отой перший поцілунок Еуженії — перший, бо до цього жоден інший чоловік не торкався її вуст; той поцілунок не був таємно вкрадений чи силоміць вирваний — ні, він був відданий просто так, як віддає свій борг чесний боржник. Бідолашна Еуженія! Якби ти тільки знала, які думки блукали у мене в голові в інші моменти мого перебування там. Ти тремтиш від почуттів, ти поклала мені руки на плечі, ти дивишся на мене як на жаданого нареченого, я а дивлюся очима 1814 року, з кущів, бачу Віласу і гадаю, що ти не можеш обдурити своєї крові, свого походження...

Дона Еусебія ввійшла неочікувано, проте не настільки нагло, щоб застати нас разом. Я відійшов до вікна, а Еуженія сіла, щоб затягнути тасьму. Яка мило вона прикидалась! І як вправно! Яке глибоке лицемірство! І це все так природно, живо, не завчено, природно, як апетит, природно, як сон. Ну то так ще краще! Дона Еусебія нічого не підозрювала.

Розділ XXXIV. Чутлива душа

Ось там, посеред п’яти чи десяти людей, котрі мене читають, є одна сентиментальна душа, котру вочевидь дратує попередній розділ, та душа починає хвилюватися за долю Еуженії, а можливо... так, можливо, десь у глибині називає мене циніком. Я — цинік, сентиментальна душе? Через кульгаву Діану? За таку несправедливість слід помститися кров’ю, якщо кров що-небудь може змити в цьому світі. Ні, сентиментальна душе, я не цинік, я був просто чоловіком, а мій мозок був сценою, на якій були розташовані персонажі з різних жанрів: священна драма, мелодрама, трагедія, весела комедія, нестримний фарс, вертеп, буфонада, одно слово, суцільний гармидер, сентиментальний чоловіче, там — нагромадження людей і речей, як за лаштунками, де ти зможеш побачити все, починаючи від прекрасного ложа Клеопатри до закутка на березі моря, де злидар дрижить від холоду, намагаючись заснути. У голові пробігали думки різноманітного характеру і обрисів: орел та колібрі, там були також і хробак і жаба. Тож забери назад свої слова, сентиментальна душе, заспокой свої нерви, протри окуляри — бо часто винуваті саме окуляри, і давай раз і назавжди завершимо цю історію про лісову квітку.

Розділ XXXV. Шлях із Дамаска

Тож через вісім днів потому, коли я був на шляху з Дамаска, я почув таємничий голос, котрий прошепотів мені слова зі Святого Письма: «Встань та йди в місто…»[46] Цей голос виходив з мене самого і мав два походження: жалість, котра мене обеззброювала перед простотою юної дівчини, та жах перед тим, що справді можу закохатися й одружитися з нею. Кульгава жінка! Тож щодо причини мого рішення повернутися до міста, без сумніву, що вона її зрозуміла і мені про це сказала. Це було на веранді у понеділок по обіді, коли я їй сказав, що наступного дня збираюся спуститися в місто.