Читати книгу - "Любов у спадок"

шолом із забралом, яке відкидається. Цілком закривав обличчя, залишаючи тільки отвір для очей. ">[26] із шишаком на верхівці доповнював цей похмурий образ.

Їй миттю сяйнула божевільна думка… Незрозуміло чому Еріці схотілося пожартувати з цим надутим, як індик, вершником.

— Ставлю свій кинджал проти твоїх десяти пенні, що я влучу в того шишака на його шоломі! — швидко випалила вона.

Не встигли її здивовані супротивники щось промовити, як вона ретельно прицілилася, зробила ощадливий замах пращею та метнула камінчик просто в обрану ціль.

Усе відбулося надто стрімко. Оуен кинувся до неї. Камінчик, пущений вправною рукою, летів до своєї мети. Лицар спокійно їхав посеред шляху, коли несподіваний сильний удар по шолому змусив його похитнутися в сідлі. Бойовий кінь заіржав і здійнявся дибки, але вершник твердою рукою втримав повід. Він повільно стяг із голови шолом і обвів скаженим поглядом людей, що зібралися навколо. У шотландця виявилася неймовірно густа й поплутана чорнява чуприна, а вузьке обличчя з різкими рисами прикрашав довгий шрам, що тягся навскіс від скроні до підборіддя. Під його похмурим, лютим поглядом люд мимоволі позадкував…

І тут Еріка не витримала й розреготалася — таким кумедним здався їй вираз несамовитої люті на обличчі цього лицаря. Господи, за кого він себе має? За Святого Георгія? Він почув її сміх і повільно перевів погляд на верхівку пагорба. Їхні очі на мить зустрілися, й Еріка мимоволі здригнулась — їй здалося, що сам диявол зазирнув їй у душу. Від цього лицаря ніби віяло могильним холодом, її навіть почало трусити.

Дівчина повернулася до Оуена й була вражена зміною, що сталася з ним, — розбишакувате обличчя пажа поблідло, мов у мерця.

— Ти… що, збожеволів? — ледве зміг вичавити з себе переляканий парубійко. — Що ти накоїв, дурню нещасний?! Біжімо звідси!

Еріка хотіла спитати, що ж такого страшного вона накоїла, але тут Оуен щосили смикнув її за руку й штовхнув поперед себе. Вона сторчголов покотилася згори, не встигла навіть зрозуміти, що ж сталося. Гурт молодих забіяк ніби водою змило.

— То що трапилося? — й далі допитувалась Еріка, коли вони вже вихором промчали схил пагорба та одним махом перескочили рів.

Оуен на мить зупинився, перевів подих і озирнувся.

— Ти навіжений? — очі в нього самого були божевільні. — Це ж Дуглас! Вільям Дуглас, і ти влучив у нього каменем!

У Еріки пересохло в горлі. Виходить, вона влучила в Дугласа? Дівчина відчула, як її ноги підгинаються, стають схожі на м'яку повсть. Вона втупилася в Оуена безтямними очима, у яких тепер відбився божевільний жах.

— Чого витріщився, мов корова на різника! — кричав той. — Швидше втікаймо звідси! О, дідько мене підбив, щоб із тобою зв'язатися!

Дівчина здригнулась і отямилася. За ними чулися перелякані вигуки. Обгинаючи пагорб, на дорогу вирвався вершник на змиленому коні. Еріка, немов заворожена, дивилася на нього кілька секунд. Потім вона довго не могла забути цей кошмар: величезний чорний кінь, гуркочучи копитами, мчав просто на неї, загрожуючи розтоптати на місці.

Вони щодуху помчали до візків, скупчених обіч шляху. Еріка здогадалася, що паж сподівається зникнути в юрбі. Вона бігла за Оуеном, не розбираючи дороги, бачила тільки його зелену куртку, що миготіла попереду. Всім єством Еріки неподільно володів страх, і він гнав її вперед. Дуглас, жах її дитячих снів, ожив і переслідував її!

Оуен раптово ухилився ліворуч, тонкою ящіркою прослизнув поміж чиїмись двома возами зі шкірами. Еріка кинулася за ним. Петляючи, немов зайці, в лабіринті візків, вони пробралися через їхній щільний ряд і пірнули в людську товкотнечу.

Раз у раз услід чулася міцна шотландська лайка, та втікачі тільки дужче працювали ліктями.

За хвилину обоє зринули з людського збіговиська та зачаїлися в рівчаку біля дороги, що вела до Хоїка. Дівчина трохи відхекалася та огледілась. Звідси до міських стін було що кийком кинути. Еріка зацьковано озиралася. Начебто лицар відстав… Може, загубив їх у юрбі, а може, вирішив дати спокій? Раптом Оуен, пильно глянув перед собою, придушено охнув і чортихнувся.

— Що сталося? — злякано зашепотіла Еріка. — Дуглас?

— Та ні, не Дуглас. Дідько забирай, там Дік про щось розпитує в перехожих! Напевне, шукає мене… Ну, зараз мені перепаде на горіхи, — засмучено протяг паж.

Еріка тихенько засміялася. Отакої! За ними женеться сам Вільям Дуглас, а цей дурний хлопчисько боїться якогось Діка!

— А хто такий цей Дік?

Оуен похмуро глянув на неї з-під насуплених білястих брів.

— Дік Далхаузі — лицар, якому я служу. Я його зброєносець.

— Ага, — підхопила втішена Еріка, — зрозуміло. Виходить, це від нього ти втік на турнір? І тепер тобі дістанеться за те, що покинув свого хазяїна?

Оуен засопів, вуха в нього почервоніли.

— Слухай-но, ти, — крізь зуби процідив він, — стули пельку, бо й тобі перепаде! Краще на себе поглянь, дурню. Якби не твоя дурнувата праща, ми б не сиділи в цьому рівчаку та не ховалися від найвідомішого лицаря Шотландії!

— Невже?! — обурилася Еріка. — А хто змушував мене стріляти? Ось зараз вилізу та покличу твого лицаря сюди, щоб він як слід накрутив тобі вуха!

Вони сиділи навпочіпки, червоні, мов раки, та свердлили одне одного злісними поглядами. Оуен стис кулаки.

— Не посмієш!

— А ось і посмію! — Еріка схопилася на рівні та набрала в груди повітря.

Її