Читати книгу - "Дожити до весни"

розпрекрасного Тьоху, розприндився і вимагав тільки самого Барсаєва. Це справді, мабуть, уперше за всю історію диспансеру, щоб просто у ніч перед Різдвом… Ніби до ранку не можна було почекати. Ясно, що в чувака в голові шарики за ролики заскочили, як і в усіх цих… Але хтось із них себе Наполеоном називає, хтось пророчицею Вангою чи матір’ю Терезою, хтось президентом Америки, а цей убивцею. Буцімто він аж двох людей прикокнув. Щось типу маньки в чоловіка…

– Разом чи по одному? – Анна нібито пожартувала. Їй головне не закричати, не зірватися знову.

– Хіба я на слідака схожа? – знизала плечима Клава. – Каже, що вбив свою «красавіцу-нєвєсту» та її ухажора. Прикинь собі, нєвєста його була кралею писаною, не інакше, як міс Всесвіту, – Клава пирхнула, як хом’ячок. – Уявляєш, цей Квазімодо з тріснутою макітрою перед самим весіллям тупо кокнув королеву краси, наквацьовану косметикою від Мері Кей і втріскану в нього по самі вуха. А от чи разом, чи по одному він її та свого суперника на той бік трави відправив – покрито таємницею. Чого не знаю, того не знаю.

– Але ж якщо трупи знайшли в одному місці…

Клава зареготала.

– Ти з дуба впала? Які трупи?! Де вони? Хіба хтось справді повірить, що в отакого пришелепкуватого «мачо» з шостої палати могла бути чувачка та ще й краси неземної? Що у нього весілля вже на порозі ночувало? Та й суперника, мабуть, намалював у мозку своєму звихнутому. Кажу ж тобі, манька у нього, тобто маячня. Перевірити міліція мусила, але толку з тієї перевірки – як з бика молока. Якби вбивство справді було, то цього псевдоманіяка не тут тримали б, для таких є спеціальна установа з вікнами у маленьку клітинку.

– А родичі що?

– Які родичі? Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю…

– Але ж хтось його мав сюди привезти, записати, оформити. Це ж не міський травмопункт, куди приймають усіх травмованих.

– Йопересете! Ти часом і справді не накинула оком на цього довбаного психа? Хто? Що? Коли? Де? Чим? Просто якась телевізійна гра «Поле чудес». Про таке тільки головний лікар знає. Але це кон-фі-ден-цій-на інформація. Знаєш, що означає слово «конфіденційність»? Ти ж до школи ходила. От і мовчи.

Наступного дня чергувала не Клава, а Марія Василівна, тьотя Муся, маленька, сивоголова жінка з печальними сірими очима. Вона споглядала ними світ із такою лагідністю та покорою, ніби свідомо сприймала свою роботу, як якусь покару за лише їй відомі гріхи. Анна попросила провести її до чоловічої палати – там нібито перебуває знайомий. Тьотя Муся лише головою кивнула: «Добре».

Він не впізнав Анну. Байдуже дивився кудись повз неї. Нещасний «павук», худий, зіщулений, із втиснутою в плечі головою, перев’язаною бинтом, зацькованим поглядом і складеними на колінах незграбними руками, уже відмитими, без чорних підківок на нігтях.

– Хто такий Казьо? – обережно запитала Анна.

Не відповів.

– Це він тебе так?

Мовчання.

– Ти його справді вбив?

Наче й не почув.

– Але якби ти його вбив, то як би він тебе сюди привіз?

Жодної реакції.

– А мене впізнаєш? Поглянь добре.

– Не муч його, бідолашного. Він тільки після процедури, – тьотя Муся погладила Тьоху по голеній голові з білою чалмою бинтів і тяжко зітхнула. – Йдемо хутко звідси, поки нас не побачили. Не можна отак вдиратися до чужої палати та ще й розпитувати. Тобі нічого, а мені може перепасти. Все-таки хоч якась робота…

Анна так і не змогла підійти ближче до «павука». Коли вже виходила, почула, як він голосно схлипнув.

– Казя більше нема… Немає Казя… І молодухи нема. Тьоха поганий. Поганий Тьоха!..

14

Я чекала на Луку з війни в хаті його тітки Христини у Старолісах. Його батьківський будиночок біля залізничної колії під Сарнами знесло вибуховою хвилею від німецької авіаційної бомби – за одну лише мить дім осів і розсипався, як піщана гірка, зроблена дитячими руками, від раптового припливу озерної води. Мене прикидало подушками та ковдрами. Відчула, як тремтіли Леонові руки, коли він діставав мене. Цей суворий чоловік, звиклий до чіткого розкладу потягів і не вельми схильний до сентиментів, щиро вірив у те, що якщо не пропаде синова улюблена скрипка, то й син обов’язково повернеться живим. Може, він якось здогадувався, що я також молюся за Луку.

Баскалі перенесли дещицю віднайдених на руїнах пожитків до підвалу, де ховалися від нальотів бомбардувальників, переночували там три ночі, а тоді повантажили їх на візок і вирушили до Старолісів. У Леонової сестри й без них – наче казкових персонажів у рукавичці: чоловік, чоловікові батьки, доросла донька з чоловіком, двоє синів-підлітків. Але для брата з дружиною місце знайшлося. Христинин чоловік Федот іноді грав на гармошці, тоді на подвір’ї Хомуків збиралися люди, а молодь навіть влаштовувала танці. Мене до рук не брав ніхто, ніби й не знали, що на мені також можна грати. А може, Леон