Читати книгу - "Квіти на снігу"

172
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 23 24 25 ... 58
Перейти на сторінку:
у майстерні – під скупим світлом із віконечка аж під стелею, у якому миготять ноги перехожих, біля мольберта, між мовчазними янголами з головами птахів і звірів. Уявляю, як він усміхається своєю довірливою дитячою усмішкою назустріч комусь, тому, хто спускається до нього в підвал. Уявляю, як той, прийшлий, замахується на нього. Янголи мовчки дивляться з полотен, більше схожі на беззахисних наполоханих голубів, ніж на охоронців небесних.

– Дівчино, тобі погано? – якийсь чоловік піднімається й пропонує мені своє місце.

Дякую й відмовляюся. Чіпляюся за поручень під дашком маршрутки й зависаю на ньому. Треба переключитися, інакше не доїду й знову потраплю до лікарні. Обводжу поглядом пасажирів. Раніше я не помічала, які сумні очі в більшості людей, коли вони мовчать, заглиблені у свої думки. Тато казав: “Людина – істота трагічна, навіть якщо в неї все є й усе вдається. Адже вона знає, що все це тимчасове, і не відає, коли і як вона попрощається з цим. Тому не треба сердитися на людей. Спробуй їх, особливо слабких і грішних, хоча б зрозуміти й пожаліти, якщо не полюбити”.

Я намагаюся зрозуміти молоду жінку, яка потай витирає сльози, відвертаючись від чоловіка, що п’яно хропе в неї на плечі: мабуть, цій тендітній жінці хотілося б самій покласти голову на чоловікове плече й солодко задрімати, але навіть це її маленьке бажання залишається нездійсненним, і тому вона плаче. Плаче мовчки й невтішно.

Пробую зрозуміти дідуся, який дивиться печальними вицвілими очима за вікно: можливо, у місті захворів хтось із його дітей чи внуків, і він, засмучений, їде їх провідати, хоча краще було б, щоб вони приїхали до нього. Двоє молодиків пересипають свою розмову матами й реготом. Уявляю, куди б вони мене послали, якби я нагадала їм про короткочасність людського життя й про те, що непристойно так голосно реготати й матюкатися. Але ні зрозуміти, ні пожаліти їх не можу. Мабуть, тато зміг би, а я ні.

Іноді мені здається, що люди – це прибульці з різних планет. Десь колись у Всесвіті сталася вселенська катастрофа, і частина вцілілих мешканців із різних уламків планет перебралася на Землю. Кожен зі своїм статутом. Тому ми такі різні. І тому нам так важко зрозуміти одне одного».

«Жінка, яка мені телефонувала, чекала на мене в мистецькій галереї. Зустріла так, ніби ми давно знайомі. Назвалася Ларисою Павлівною. Сказала, що вони з моїм татом з одного дитбудинку, вона навіть у художній пробувала разом із ним вступати, але в неї забракло таланту. Зараз працює завучем у школі-інтернаті. З татом бачилася незадовго до його смерті, він їй розповідав про мене. От вона й вирішила мене повідомити: усе-таки донька, рідна кров.

Хочу побачити татову майстерню, хочу забрати до себе його безпритульних янголів. Ідемо до Спілки художників, шукаємо голову. Він співчуває мені, тихо гладить мої плечі, ніяково опускає очі, коли говорю про майстерню.

– Ми її ще нікому не передали. Та ніхто поки що й не рветься до неї, хоч у черзі на отримання приміщення багато художників. Тепер, знаєш, не так просто митцеві знайти якийсь куток, де він міг би малювати. Точніше, знайти-то можна й поза спілчанським фондом, але скільки це буде коштувати… Тільки… Що ж ти там візьмеш? Ніколи у твого тата не було якихось дорогих речей.

– А картини? – дивуюся я.

Він знічується, знову опускає очі й простягає мені ключа.

– Піди… Піди подивися…

Ми з Ларисою Павлівною йдемо до майстерні. Вона всю дорогу схлипує. Мене дратує це схлипування. Можна подумати, що мій тато був для неї дорожчим, ніж для мене. Відчиняю навісний замок на дверях. З підвалу війнуло такою пусткою, що я на мить зупиняюся… У кімнаті лише стіл із поіржавілою електроплиткою й двома полумисками, протерта канапа, перекинутий стілець і скинутий на підлогу мольберт. І все. Жодної картини! Жоднісінької!

Навіть не зачиняю двері. А навіщо? Що можна вкрасти в цьому підвалі?! Біжу назад, до кабінету спілчанського голови. Він підводить на мене сумні очі.

– Я не міг тобі сказати… Коли ми його знайшли, там уже нічого не було. Жодної роботи. Наші художники зверталися в міліцію. Там сказали, що заради кількох картин провінційного художника ніхто б не став забирати його життя – це ж не Рафаель чи Леонардо да Вінчі.

Провінційний художник… Що вони розуміють?.. Кажуть, може, хтось заглянув у відчинену майстерню, коли його вже не було, чи хтось попутно прихопив… У протоколі написали, що Роман Шумський помер від серцевого нападу. Отакі-от справи. Нащо міліції “глухаря” на себе вішати через якогось там художника».

«Уже тиждень лежу в одній із кімнат школи-інтернату. Лариса Павлівна навіть ортопедичного матраца мені десь доп’яла, щоб мій травмований хребет не прогинався. Вона справжня педагогиня: багато говорить, безапеляційно наказує, безцеремонно повчає, хапається зразу за кілька справ, весь час кудись біжить, метушиться й нервується. Але, здається, справді заповзялася прилаштувати мене в художній відділ місцевого училища культури. Як тільки дізналася, що тато давав мені уроки, учив малювати й що я в лікарні намалювала цілу серію робіт, навіть запитувати не стала, ким хочу бути. Зателефонувала в училище, де в неї працює знайома (мені здається, що всі люди в місті – її знайомі), тоді – у художню школу. Пояснила, хто я й чия донька, щось довго з’ясовувала з директором, і ось до мене приїжджає найкращий викладач школи.

Займаємося з ранку до обіду або з обіду до вечора. Точніше, це вчитель займається зі мною стільки. А потім, другу половину дня, я ще працюю сама. За два з половиною місяці мушу пройти всю шкільну програму й отримати посвідчення про те, що навчалася екстерном. Мушу й хочу. Крім уроків за спеціальністю, маю ще заняття з репетиторами. Лариса Павлівна вирішила ґрунтовно підготувати мене до вступу. Але перед тим, як складати

1 ... 23 24 25 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти на снігу"