Читати книгу - "П’ятий номер"

– не залізний-бо він. Отож сидів і жалів себе, як жаліла його колись покійна мати, і від того каменюка прилягала йому до серця, а з другого боку не менша й утіха.

Надходив обідній час, і легка судома з’явилась у нього в шлунку – коли б то хтось, хоч би в такий день, зварив йому їсти. Але їсти мусив варити собі сам, тож неохоче сповзав із стільця, хрумтіли йому суглоби, а в п’ятах поколювали голки – застоялася кров. «Хоч би вода була у відрі», – думав він, хоч чудово знав: і води в нього не було. Отож брав відра й виповзав на сонце, мружився до нього, мов кіт, і так йому самотньо й смутно робилося. Добре хоч, що колонка була тут-таки, у дворі; він волочився неквапно з відрами через двір, а тоді дивився, як дзвінко падає іскристий, шипучий струмінь.

На своєму ганку сидів Піддубний, його широке татарське лице було розвернене до сонця, а очей Піддубний не мав – грівся. На колінах у нього лежала величезна руда кішка, яка солодко мрукала, – грілася також. Пухка, виплекана рука Піддубного гладила кішку від голови до хвоста, тоді як друга безживно звисала вздовж тіла.

Горбатий схопив повне відро й підніс на рівне. Струмінь знову вдаривсь об оцинковане дно, а Піддубний розплющився.

– Здоров, Петю, – сказав він. – Воду носиш?

– А ношу, трасця його матері, – сказав Горбатий.

– Зайдеш там по газетки, – сказав ліниво Піддубний і знову звів до сонця лице, рука його продовжувала гладити теплу шкурку.

Горбатий усміхнувся краєчком рота й відтяг од колонки друге відро. Тоді зійшов на ганок; Піддубний розплющився тільки тоді, коли Горбатий спинився біля нього.

– Дивлюся на вас, дядьку, – сказав підхлібно Горбатий, – і по-доброму заздрю. Отак сидите собі на сонечку й грієтеся. Ні тобі вам роботи, ні клопоту, жінка все наготує – як кіт, живете, дядьку…

– Бо заслужив! – обличчя в Піддубного стало серйозне. – От повоював би ти за Родіну, то й ти заслужив би. Бо й ти інвалід, і я, а я на сонечку гріюся, а ти, як муха в окропі, крутишся, хе-хе! Я от кішечку гладжу, а ти відра тягаєш! Візьми оно в кутку свої газети – сорок штук.

Газети були при Піддубному, лежали біля його лівої ноги, згорнуті й перетягнуті шворкою. Горбатому, щоб узяти їх, довелося Піддубному вклонитися – швидкий і задоволений усміх ковзнув у того по обличчю.

– Такий із вас інвалід, дядьку, як з мене парубок, – сказав Горбатий, помітивши ту усмішечку. – До жінок у вас жилка не присохла ж.

– Одне другого не стосується, – поважно сказав Піддубний. – Не все той інвалід, у кого ноги нема чи горб, вибач на слові, красується.

Горбатий заклав газети під пахву і пішов до відер. Узявся за дужки, і на землю хлюпнуло кілька язиків.

– То скілько мені ще полагається? – спитав, не розплющуючись, Піддубний. – По-моєму, ще сорок, і ми з тобою розщитаємося, чи не так, Петю?

Горбатий спинився. Поставив відра і здивовано повернув обличчя до Піддубного. Піддубний розплющився й дивився на Петра кругленькими, хитрими, аж олія з них пливла, оченятами.

– Щось у вас дуже коротка пам’ять, дядьку, – сказав скоромовкою Горбатий. – Хоч ви й інвалід і за Родіну воювали, але нечесний ви і нехороший. Уговор у нас був на двісті, а ви скільки мені дали? Дали мені вісімдесят п’ять, двісті мінус вісімдесят п’ять, ви арифметику вчили в школі, дядьку?

– Хе-хе, – показав здорові зуби Піддубний. – Це я тебе звірити хотів. Шустрий ти парнішка, Петю, коли подивлюся. Й арифметику в школі учив.

– Арифметику я, може, дядьку, не так уже й довго вчив, – ображено сказав Горбатий, – а свої гроші і хто скільки мені винен, полічу – не зіб’юся. І нема чого вам, дядьку, мене, обиднмого долею, зобижать. Нічого мене й звіряти, коли в нас договір був. А договір ми з вами заключили чесно й порадошно.

– А щоб ти пропав! – з серцем сказав Піддубний.

– От ви знову мене зобиджаєте, дядьку, – тим-таки холодним і швидким голоском говорив Горбатий. – Забули, що в святому писанні записано? Не рий, написано, другому яму, сам у неї ускочиш. Отож, дядьку, не рийте мені яму!

– Іди, йди, – видихнув Піддубний, і рука його знову почала гладити кота, тоді як обличчя завернулося до сонця – грілося.

Горбатий утягнув відра в сіни і з прихеком поставив їх на столика. Зайшов у хату і швидко перерахував газети. Газет було тридцять вісім. Горбатий присвиснув і хотів бігти до Піддубного, але сьогодні в нього й справді був особливий день: не мав він сили на діла. В такі дні йому нічого не хотілося, робив усе, аби з рук збути, а решту часу просиджував на стільці чи ослінці і мріяв. Дивився на сіру площину стіни, отой екран свій, і хай з’являються образи!

– Чорт! – сказав Горбатий і раптом засміявся – пригадав, як воно з тим Піддубним вийшло. Він сів на стільця й побачив на стіні-екрані розкосе обличчя Піддубного. По тому