Читати книгу - "Пульсари"

моєму місці з вікна тебе катапультував би разом із кріслом. І чому я такий невезучий? На роботі нікого виматюкать — саме начальство кругом, і тут за своє горе розплатитись не можу, бо без лупи тебе й не роздивишся як слід.

Мусій дістав копійки, полічив. Тяжко зітхнув, всипав їх назад до кишені. Співчутливо глянувши на зморену жінку, виборсався з м’якого крісла і вийшов у коридор. Крізь каламутну плівку, що застила очі, уздрів дошку об’яв. Заліки, туристські путівки, оголошення його не цікавили, просто він помітив, що якийсь папірець висить на одному цвяшку. Не читаючи того папірця, Мусій акуратно пришпилив його кнопками, що лежали тут же, на краєчку дошки. Побачивши в кінці коридора професора, зрадів і кинувся йому назустріч.

— Ви не виручите мене, професоре, — схилив голову, ніби кланяючись, — ви не дасте мені карбованця? Я гроші забув у старому піджаку.

Руслан Максимович зупинився, очманіло поглянув на згорблену постать. Дістав гаманець, видобув з нього металевий карбованець.

— Вам ще не повернули руку?

— Ні. У вашому кабінеті мадам спить.

— Яка мадам?

— Не знаю. Розплутуйте самі. А я зараз…

— Е ні! Без вас я не розплутаю. — Руслан Максимович узяв Мусія під руку і повів його вздовж коридора. — О, — сказав він, прочинивши двері кабінету й уздрівши Іванову, — якраз вона нам і потрібна.

— То я піду, — тупцяв біля дверей Мусій, — похорон там. І хлопці чекають…

— Ні-ні, зараз усе вирішимо, я тільки асистента покличу.

В цей час, сяючи щасливою усмішкою, до кабінету нечутно увійшла сива жінка і врочисто поклала на стіл невеличкий пакуночок.

— Коларин? — здивовано запитав професор. — Ви золота рибка. Не йдіть уже сьогодні до гардеробу, нехай ординатори самі з халатами розбираються. Ви в мене єдина і незамінима. Пришліть тільки асистента.

Жінка кокетливо зробила кніксен і, не промовивши й слова, вийшла. Руслан Максимович, приклавши руки до грудей, провів її поклоном.

— Чорт його знає,  — бурмотів розгублено, — до чого воно йдеться? Як вона умудрилася?.. Обласне аптекоуправління не може зробити того, що під силу простій санітарці. Чи не може, чи не хоче. Я в п’ятницю одному осколки з легень повитягав, «швидка» привезла. Ветеран війни, — пояснив він Мусієві як давно знайомому. — Ще круппівське залізо в ньому сиділо. Для нього оце розшукував коларин.

— Для нього постаралися, а сина мені врятувати не захотіли, — образа й приреченість промовляли вустами Мусія. — Видать, птиця високого польоту той ветеран.

 — Із залізом у грудях високо не піднімешся, — зітхнув професор. — А сина вашого… Не Христос я. Коли приходить технік телевізор ремонтувати, то й кінескоп йому новий подавай, і лампи, і чемоданчик повний у нього опорів та конденсаторів — та й то не завжди полагодить. А для вашого сина в мене навіть хрящика запасного не було. Та що там балакать…

— Хіба ви його оперували? — здивувався Мусій. — А мені сказали — вона, — кивнув на жінку, яка, незважаючи на їхні голоси, спала міцно, ніби й не дихаючи, а сам подумав: «Невже бреше старий?» Правицею нащупав металевого карбованця в кишені. Відчув, як червоні гадючки почали снувати по очних яблуках і, ніби насмоктавшись крові, товщали, звивались, спліталися в сітки, немов хотіли увібрати усе на світі світло.

— Я оперував вашого сина, а руки він позбувся ще там, на дорозі. Жінка ж ця взяла руку, щоб вона послужила науці.

— А може, мій син не хотів, щоб над його тілом досліди чинили? Нема у вас такого права, славний і хороший.

— Звичайно. — «Якби ж то в світі все тільки по закону робилося», — подумав він, а вголос сказав: — Вам не доводилося чути ім’я Спаланціні? Двісті років тому жив цей чоловік, бактерії вивчав. Так от, у свою передсмертну годину попросив він друзів: «Вийміть мій сечовий міхур. Збережіть після смерті. Може, для науки знадобиться». І досі зберігається його міхур в університетському музеї в місті Павії, де працював небіжчик. А на майдані стоїть його скромне погруддя.

— Мій син не вчений. Він не хотів, щоб його тіло в баночки розфасовували.

— А хіба він хотів, щоб його молоде тіло точили в землі хробаки? — «Усі праві й усі розумні, вимагаючи щось від інших, — скрушно думав Руслан Максимович. — Ледь прищик вискочить, одразу біжать до лікаря, забираючи його час своїми уявними хворобами, а то й одвертими симуляціями. Лікар мусить… Певно, що мусить. А як даються йому знання, а хто собою жертвує — кому до цього діло? Е, та що там про високі матерії, коли в мене он санітарок у відділенні чортма, нікому судно хворому подати. І, по суті, правда на його боці, — співчутливо дивився на осиротілого батька Руслан Максимович. — Іванову за такі речі мало в тюрму посадити». — 3 нею розбирайтеся, — кивнув на Ірину, — будіть. — Розмова намічалася не з приємних, і Руслан Максимович в чеканні її взявся заповнювати одну з тих анкет, що надходили тепер майже щотижня.

В анкеті було двадцять запитань. Біля кожного надруковано сім відповідей. Треба ставити хрестик навпроти тієї, що видається найправильнішою, а ту, що бачиться зовсім помилковою, позначити нуликом.

«Як поліпшити наукову роботу студентів?» — читав Руслан Максимович. Далі йшли відповіді: 1. Зацікавити актуальністю теми. 2. Зарахувати на півставки. 3. Друкувати результати досліджень у співавторстві із студентами. 4. Заохочувати студентів до участі в конкурсах. 5. Посилати студентські доповіді на конференції. 6. Влаштовувати в гуртожитку наукові диспути. 7. Підвищити вимогливість наукового керівника.

«Чорт його зна, де тут нулик ставити. Усе корисне, скрізь би треба плюси виставити…» Але анкета вимагала лише одного хрестика. Руслан Максимович відсунув