Читати книгу - "Пульсари"

її спересердя на край столу. Потім знов узяв, подивився, чи немає на ній порядкового номера. Не було. Зім’яв і шпурнув у кошик для сміття. А раніше — боже борони! На кожну відповідав. Поки не з’ясувалося, що анкети без номерів розповсюджують аспіранти-соціологи, збираючи матеріал для своєї дисертації. Анкета ж із шести-семизначним номером — то із статистичного управління, на таку слід обов’язково відповідати, бо десь у пам’яті комп’ютера записано, кому вручено.

— Я, мабуть, краще піду, — шморгнув Мусій. — Нащо її будитиму?

— А я не сплю, — обізвалася Іванова. — Пробачте, що це у вашому кабінеті… Звалило з ніг — геть втомилася. А мені не дзвонили?

Мусій схопився, та одразу й сів, бо жінка сягала йому до плечей, а сидячи був якраз урівні з нею — легше говорити.

— Я батько того хлопця, чию руку ви вкрали, — сказав, щоб такими жорстокими словами викликати в собі злість проти оцієї відьми, для якої, видать, ні бога не існує, ні совісті людської. Але злість, яка зовсім недавно палила й шматувала Мусія, чомусь не озвалася.

 — Ірина Олексіївна, — жінка простягнула свою маленьку долоньку до лопатистої п’ятірні Мусія і мовила тихо, але твердо: — Руки не віддам. Ми її оживили. Забрати її — означає вбити. Невже ви, батько, на це погодитесь?

«Оживили? Руку оживили? Господи, як їй не гріх знущатися з мене», — думав Мусій, відчуваючи, як червоні гадючки знову почали миготіти перед очима. Зірвався, зміряв кабінет уздовж і впоперек, зайшов Ірині за спину, приставив собі палець до скроні і крутнув ним сюди-туди, немов то був самоварний кран. Професор, помітивши той жест, втягнув голову в плечі, міцно стулив губи і вигнув дугами кошлаті брови, як ото кіт вигинає спину, уздрівши Жучку чи Полкана.

— Мені, коли прокидаюся, теж інколи таке приверзеться, — обережно почав Мусій. — Одного разу здалося, що вся підлога так усіяна павуками, що ніде ногою ступити. А коли жінка зайшла в кімнату, то вони, вір не вір, вишикувалися в колону по чотири і ф’ють у кватирку. Жодного не лишилося. У вас, професоре, десь чашка була…

— А була, була, — закивав Руслан Максимович, — та ось вона. Кран за ширмою.

Мусій схопив чашку, принюхався: та сама, з якої господар нещодавно частував його напоєм з п’ятьма зірочками. Кілька краплин каламутились ще на самому денці. Зайшовши за ширму, Мусій перехилив їх у рот. Ну й гидота! Ніякої згадки про дубову бочку — все вивітрилося. А за рогом хлопці чекають, та й на кладовище треба… А він замість того, щоб одлупцювати цю відьмочку, воду їй мусить подавати. І кругом саме начальство, так що й виматюкать нікого…

Чашка цокотіла об кран, погрожуючи випасти з рук. Проте Мусій мобілізував усю свою волю, наповнив посудину водою і підніс «відьмочці», розхлюпуючи краплини на підлогу.

Ірина взяла, подякувала, але пити не наважувалась. «Ну й руки… Коли він їх мив? — промайнула думка. — Ще й трясуться. Може, отрути якої сипонув зі злості? От нещастя. А пити треба, бо ще образиться». І вона осушила чашку, здригаючись, як, бувало в студентські роки від медичних застольних анекдотів.

— Ви не хвилюйтеся, Ірино Олексіївно, — ласкаво запропонував професор. — Я вам чайку зігрію, укольчик зроблю. Не треба нам ніякої руки, — натхненно говорив він, помітивши заохочувальні жести Мусія. — Ви любите кардіовален?

— Аби годину тому запропонували — не відмовилася б. А за руку спасибі. І вам, — обернулася вона до Мусія. «Знала б оце Марія, про що розмовляти доводиться мені з її «майже свекром»! І що тут поясниш? З погляду цього чоловіка ми чинимо жорстокість, і в очах закону ми — канібали. То хто ж нас виправдає? І чи є нам виправдання?» — Рука вашого сина, маю надію, ще послужить людям, а так би зникла безслідно. Пробачте, що кажу такі слова. Знаю, що горе ваше — невтішне. Бачити смерть дитини — більшої кари не існує на світі… Ну, а нам було не до дипломатії — за ніч рука ожила, ніколи було з вами домовлятися. До лабораторії не запрошую, для вас це зайве.

— Заспокойтеся, славна й хороша, — шморгнув Мусій. — Щось уже збрешу бабі. То я піду, бо хлопці розійдуться…

— До побачення, — заспішила й Ірина, відчувши, як спала з неї гора неминучої розмови з Віталиковим батьком, але з подесятереною силою пригнітила інша — відповідальність перед совістю за содіяне.

Мусій тим часом узяв свій потертий портфельчик, що був мовчазним свідком усіх сьогоднішніх розмов, намацав у кишені кругленький карбованець і, попрощавшись з професором, побіг на перехрестя двох вулиць, де чекали на нього дружки.

А Руслан Максимович втомлено масажував скроні. Ну й день! Пора б уже його і закінчити, але щось муляє, щось заважає іти додому. Знайомство з батьком трагічно загиблого хлопця, штраф, виступ на урочистих зборах — усе це вже розшифровано й склало емоційну кардіограму дня. Та на його видноколі громадиться ще якась тривога, відчуття чогось недовершеного, чогось важливого, але забутого. Перегорнув календар, зазирнув у записничок. Тривога не зникала. Ще й асистента немов вода змила. Раптом професорів погляд зупинився на пакеті з коларином. Ось воно! Ось що заважає завершити сьогоднішній трудовий: треба зайти в палату до Швидкого, показати залізо, вийняте з нього. Круплівське залізо. Мабуть, воно добряче з точки зору металургії. Диявольське поєднання слів і понять: «Чудовий засіб убивства!» Як мучив цей осколок Олега Івановича!.. Організм старий, зношений — ледь одволодали. І саме перед Днем Перемоги! От тобі й свята…

* * *

— Вам, Ярисю, дають молоко за роботу з шкідливими речовинами? — запитав Верхуша свою заступницю, щойно вона переступила поріг кабінету.

— Аякже.

— То нехай і мені приносять.

— А