Читати книгу - "Спалені мрії"

ні на Тимофія, її ноги почали заплітатися, а серце колотитися, бо це був перший чоловік із фронту. «До кого йде? І хто ця найщасливіша сім’я?» – гадала вона, переповнюючись цікавістю. Коли військовий був уже зовсім близько, поставила в сніг своє порожнє відро і першою звернулася:

– Боюся дорогу перейти, щоб не лаяли. А то лукавий виніс бабу назустріч, та ще й з порожнім відром. А ви чий будете? Кому ж це Боженька сьогодні посміхнувся? – Сама не зводила очей з його обличчя, щось у ньому було дуже знайомим. – Ви в нас перший із фронту – Божий посланець, бо ми тут зовсім духом занепали! – Аж очі в неї блищали. – Це буде для всіх велика новина. Он уже піввулиці жінок виглядають, гадаючи: кому ж так пощастило?

– Дарма виглядають, я вже прийшов. – І військовий показав на хату діда Сави, а сам теж придивлявся до неї. – Мар’яно, то це ти, чи що?

– Боже мій милостивий, Грицько! – вигукнула вона і кинулася до нього в обійми, як до рідного. Цілувала його в колючі щоки, але чомусь думала в цей час про свого Федора. – А твої які ж раді будуть, вони уві сні такого побачити не могли! – Аж сльози в її очах затремтіли. – То де ж ти був? На якому фронті воювати довелося? – А шинеля їй трохи порохом, трохи чоловіком, трохи цигарками пахне, аж у голові паморочиться.

– Спочатку під Москвою, потім під Сталінградом, поранений довго лежав у госпіталі. На Курську дугу потрапив уже під кінець боїв і знову отримав поранення. Додому на тиждень відпустили, потім знову – на фронт.

Голос його так і бринить, думки то так, то сяк у голові перекидаються – був звичайний до самої війни, а тепер не кожен артист, який по радіо виступає, має такий голос – низький, оксамитовий і такий ніжний.

– А мого Федора там ніде не бачив? – спитала і засоромилася, мов мала дитина, але чекала відповіді. – Бувають же такі щасливі випадки? – ніяковіючи, додала, бо він, звісно, не знав, що й казати.

– Так хотілося порадувати тебе, але нема чим, – Грицько знизав плечима, а потім так обпік її поглядом, що їй аж моторошно стало. – Нікого з наших не довелося зустріти, – додав, сховавши свій погляд під теплу шинелю.

– Біжи додому, всі твої в хаті: і жінка, і доньки, і батьки. Біжи швидше, нехай радіють, – зробивши крок у сніг, поступилася дорогою. – Ти дуже змінився, не тільки я, ніхто тебе не впізнав би, – сказала вслід.

«Скучив за жінкою. – Його погляд ще стояв у її очах. – Я це відчула, бо й сама скучила… – проганяла дурні думки. – А виправка військова, а чоботи – все по ньому. Широкоплечий, поголений, кроки широкі, обличчя змужніле». – Лише один раз пробігла очима по його постаті, а встигла помилуватися з усіх боків.

– То я з госпіталю їду. Від’ївся, відмився, може, й на чоловіка став схожий, а якби з фронту, то й свої рідні серед білого дня не вгадали б, – кричав їй, обернувшись.

«Що сказав? – Вона неначе схаменулася. – Щось про фронт чи про госпіталь?» – відчула, як їй важко дихати. Навіть жарко вмить стало на такому холодному вітрі. Її очі слідкували, як він зайшов у двір, як йому вже відчиняють сінешні двері, навіть почула радісні вигуки. Сама думала, як би оце вона раділа своєму Федорові та обнімала. Зовсім не так, як вони. Кинулася б на шию і зацілувала. «А спати лягатимеш разом зі мною чи знову миски та ложки митимеш, поки я не засну?» – Неначе він перед нею стоїть і питає. – «Разом, Федю. Разом, бо я тебе ко-ха-ю. Ти ще дізнаєшся, як я умію кохати. Бач, як я про себе мало знала». Її очі ще й досі дивилися на дідову хату, а непрошена заздрість уже прокралася в душу і почала її гризти, народжуючи чорні думки та дуже пекучі сльози. «Господи, помилуй… – прошепотіла вже холодними губами. – До чого ж боляче…» – Узявши відро, ледь пішла по воду. Коли поверталася, вже багато сусідів стояли під Савиним двором, а не витримавши, почали стукати у вікно і кликати Гриця на вулицю – так усім хотілося хоч одне слово почути від фронтовика. Першим вийшов дід Сава, він посміхався, сяючі очі й радісна усмішка зняли з його обличчя не менше десяти років. Баба Проня йшла позаду, зав’язуючи теплу хустку на голові. За ними й сам Григорій, обнімаючи свою дружину та доньок. Останньою була сестра Маня, такою веселою її давно не пам’ятали. Що тут було! Сусідки його роздивлялися, розпитували, а діти, які набігли подивитися на живого солдата, приміряли його шапку, смикали за рукава, пробували мацати поранену руку. Щоб багато не говорити, Григорій одразу запевнив: скоро їхні солдати прийдуть додому, залишилося зовсім недовго чекати. І це було головне, що вони хотіли почути. Навіть Горпинині вуста розтяглися, неначе їх помазали спасівським медом.

– Дайте спокій Григорію, він же з дороги. На нього ще й свої не надивилися. Ходімо, жіночки, по домівках, – умовляла Мар’яна сусідок, які тільки-но почали розказувати Григорію про свої біди, яких так швидко не перекажеш.

Мар’яну все-таки послухали, але тільки після того, коли Григорій поцілував кожну в щоку. Відчувши той колючий дотик солдата, із зімлілою душею розійшлися в різні боки. А ця маленька, давно не мазана дідова хата, стала на тиждень центром села. Приходили спитати про фронт чи просто подивитися на живого солдата майже всі, хто ще не отримав того чорного трикутника – похоронки. Несли хто вареника, хто – два оладки, можливо, із останнього борошна.

Під’їхав на санях і новий сільський начальник. Він зайшов до хати і довго там про щось говорив. Наступного дня поштарка Тамара запрошувала всіх на