Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Дід був не з брехливих, та нічого було й брехати, бо про все свідчив убогий двір, дрантя на ньому та виснажене старе тіло.

– Ну, була Січ. Кому добре, що була, кому однаково, що нема. Я голяком туди пішов, голяком і повернувся. Робив отут, доки було сили, а тепер дотовкую свій вік з братовими онучатами-сиротами. А сам так і не одружився. Хто б за мене каліку пішов! Отут неподалеку живе пан сотник, так у нього теж нема на руці пальців, як ось і в мене, а проте тричі женився. Та й багато є таких старшого товариства, що поробилися панами на всю губу, так їм тепер байдуже. А голота скрізь голота. Оце і наші козаки повертаються на панських. Зацурали волю та й лізуть у ярмо. А як ти його не полізеш? Мусиш лізти, хоч не хоч. Ось оце наше село, так тільки що хати не на панському ґрунті стоять, а вибіжить з двору курка, то вже на панському. А через те у нас отут ні в кого ні корови, ні коня. Собаки де в кого зосталися та й оті повиздихають незабаром. Ну, ось тепер і живемо, що робимо на пана. Подивиться, як воно просторо навколо, а нема життя. Он поза панськими ланами так тієї землі вільної без краю, віковічня цілина, а як ти до неї добудешся, коли не дає пан туди дороги? А об’їздити далеко дуже. Панові треба, щоб ми жили в злиднях, бо йому треба наших рук. Та ще спасибі Богові, що тутешні пани недовго чогось живуть; як поїде куди пан з фільварку, то й зникне десь, що й чутки про нього нема, і ніхто не знає, де він подівся. А потім новий пан прибуде, коли знову де дінеться, – розповідав дід.

– Оце вже мабуть без Бога робиться, що пани десь зникають. Це робота Старого з його товариством, – подумав Самко.

А Маркові все байдуже, слухає та смокче люльку.

Забалакав дід знову про Січ. Слухає Самко та робиться усе сумніший. Нема, нема правди й серед волі. Добре тільки дужому та хитрому й лукавому, добре отим, що про себе дбають. А проте, були й такі, що і про себе не дбали.

Заблищали в діда очі, коли він, озирнувшись навкруги, розповів про Коліївщину. Це недавно було, сім років тому. Бачив дід Залізняка Максима й Гонту. Задали панам чосу. Та однаково вони не покаялися після того.

Хоч і чув Самко багато де від кого про Коліївщину, та умів дід розповісти про те краще від інших.

Нагнав дід Самкові сумних думок своїми розповіданнями про Січ. Так хоч вертатися, не йти туди. Ні, треба йти. Самко з Марком пристануть до голоти, бо в голоти тільки й правда.

Не довгий юнацький сум. Через яку хвилину Самко уже посміхався, слухаючи про зовсім свіжу подію, що трапилася цю ніч неподалік у лісі. Каже дід, що панські вершники шукали отут коней, що повтікали, то й розказували, буцімто вночі налякала їх усіх нечиста сила. Казали – таке було страшне в лісі, щось нявкало та ревло, неначе п’ять ведмедів разом. А як вдарила нечисть хвостом по вогнищі, то знявся вогонь угору і земля застугоніла. Усі повтікали, а пан та пані теж хотіли тікати, та чорти перечепили їм хвостами ноги. Хтозна, що там далі було, а тільки панові неможна чогось сідати. Казали, що пан отой дуже великий. Оце ранком погнали людей з села, щоб розшукали коней.

Знали добре Самко з Марком, що воно була за нечиста сила. Пошкодував Самко, що то був дуже великий пан, а мало йому всипав. Казав Старий, що більший пан – то більший ворог. Упали слова Старого на добрий ґрунт.

Попрощалися бурсаки з колишнім січовиком та й рушили в дорогу.

Ішли бурсаки вже полем. Пече сонце, душно, нема ніде й холодку. Поглядають, чи швидко той Чернігів, а його все нема й нема.

А коли посідали край дороги під’їсти трохи, побачили знову панський берлин. Вершники були щось не дуже веселі, не пишалися, сидячи на конях, як той раз. А пани і поготів, бо пані сиділа запнута так, що й носа не видно, а пан стояв, держачись за бильця берлину, незручно було, мабуть, сидіти.

Самко побачив ще здалеку берлин, наготував був свого пістоля.

– Дивися ж, Марку, коли бува вони нас впізнають, то пам’ятай, що тут нема де ховатися, а від вершників не втечеш. Доведеться битися з ними, хоч їх багато. Даватися живими їм до рук не доводиться, бо засічуть арапниками. А проте, коли їх більше, то нам є кого бити. От, коли б тільки ти, Марку, розсердився. Та, може, як дадуть тобі півсотні, то розсердять, – говорив Самко.

– Та вже що буде. Хай тільки зачеплять, – порішив і Марко.

Але на бурсаків не звернув ніхто й уваги. Хіба мало бродить шляхом ченців та бурсаків.

Уже сонце звертало на захід, коли хлопці добулися до Чернігова. Велике місто, хоч менше від Києва. Але глянув Самко і засмутився. Спробуй лише знайти в йому отого одноокого козака, однаково, що кулю в воді. А треба шукати, бо тоді вже хтозна, що й робити. Не минеться ходити з двору в двір, та розпитувати людей, уже хтось та знає.

І не одпочиваючи після подорожі, почали хлопці розпитувати з першого двору. Двори переважно козацькі, жили собі добре городові козаки. А хто живе добре, то й байдужий до всього,