Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Перш ніж вона встигла повернутися всередину, Рендал почув, як на кухні дзвонить телефон. На екрані було написано: «Приватний номер». Він відповів.

Такого голосу він не чув за все своє життя. Ні, такий голос він би запам’ятав. Цей присвист. Це задихане пихтіння. Голосом, якого Рендалу вже не забути, незнайомець запитав:

— Чи правильно мене поінформували, що ви нинішній власник арабського жеребця, відомого під іменем Старший Синок Червоного Султана? — Рендал вже приготувався до зливи словесних образ. Він прислухався, чи не підійшла Ліза до ґанку.

Не чекаючи на відповідь, голос продовжив:

— Знайте ж, будь ласка, що я готовий запропонувати вам суму в п’ятсот тисяч доларів за вказану тварину.

Рендал почув голос:

— З ким ти говориш, тату? — Це була Ліза, що стояла просто поруч із ним.

— Ні з ким, — сказав Рендал і повісив слухавку.

Того тижня Рендала кольнуло неясне передчуття, і він поїхав до сусіднього штату на той переробний завод у Гарлоу. У таке місце ніхто не їздить через примху, бо то була та сама клейова фабрика, що стала приказкою. Самий лише сморід міг звалити людину з ніг. Рендал їхав дорогою уздовж огорожі з ланцюгів, поки не вперся в зачинені ворота. Зразу за ними стояв будинок на колесах, тож Рендал натиснув на гудок і почекав. З будинку вийшов чоловік і спитав Рендала, чого йому треба, а Рендал пояснив, що кілька тижнів тому сюди привезли тіло Кислого Качана. Не відчиняючи воріт, чоловік приніс якийсь журнал. Він гортав сторінки, стоячи з того боку.

— Кажете, рябий мерин?

Рендал спитав:

— Ви знайшли бодай якийсь запис?

Перегорнувши чимало сторінок, чоловік сказав:

— Ось воно. Шкура була непошкоджена. Кістки. Копита. — Вочевидь, вони тут нічого не переводили дарма.

Рендал спитав:

— А там не написано, що його вбило?

Чоловік сказав:

— За законом округу ми мусимо перевіряти на губчастий енцефаліт.

Рендал чекав. Образ Кислого Качана, що простягся на підлозі стайні, живо зринув перед його очима. Він знову побачив його витягнуту шию і калюжу кривавої піни, в якій лежала голова.

Чоловік повернув журнал, щоб Рендал побачив. Його палець потицяв у рядок, де було написано слово «атропін».

— Серцевий напад, — сказав чоловік. — Здається, ваш коник набрів на дурман чи клаптик пасльону.

Рендал спитав:

— І як скоро вони діють? — Кожен м’яз в його тілі ослаб, наче він щойно вийшов з надто гарячого душу.

— Доволі скоро. — Чоловік похитав головою. — Кінь помер би на тому місці, де з’їв їх.

Того ж тижня надійшло більше дивних дзвінків, і щоразу хтось пропонував купити коня. Серед них був і агент, що продав його їм. Він зателефонував у четвер увечері й завів розмову про те, щоб викупити його назад.

— Не для себе, дозвольте запевнити. — Агент ніби виправдовувався. — Я дію в інтересах третьої особи.

Він почав з дванадцяти тисяч. Удвічі більше, ніж дав Рендал. Рендал прямо спитав його, з чого здійнялася така метушня. Агент спитав:

— Хочете сказати, що справді нічого не знаєте?

Рендал насторожено похитав головою. Тоді він згадав, що говорить по телефону, і спитав:

— Про що?

— Ви не бачили відео? — спитав агент. — З того часу, як воно розлетілося Інтернетом, мене закидають запитами ледь не з того світу.

Перш ніж Рендал повісив слухавку, він ще встиг почути слова агента:

— Ваша дівчинка вже дзвонила мені й сказала збирати пропозиції, але, згідно з паперами, власник — ви.

До того часу найгіршим, що коли-небудь дивився Рендал, був документальний фільм під назвою «Сигнал 30». Переглядати це кіно містер О’Коннор посадив їх у шостому класі, щоб вони були обережнішими, коли переходили колію, й завжди пристібалися ременями. Згадка про фільм була десь така, як про начищені дитячі чобітки чи про шматочок вати, яку клали до пляшечки з аспірином, — майже забута. У шкільному кінозалі показували чорно-білі фотографії розбитих машин і людей, наскрізь прохромлених закривавленими кермовими колонками. Лобове скло, пробите немовлятами, що вилітали назовні, наче гарматні ядра. На тих фотографіях кров і моторна олива мали однаковий чорнильний колір. Через це важко було сказати, чи калюжа на асфальті натекла з розбитого двигуна, чи хтось у машині сплив кров’ю. Один його однокласник, Лоґан Карлайл, зомлів, і Єва Н’юсам, здається, теж знепритомніла. Зловісний голос оповідача зшивав ці жахливі картини докупи і приказував: «Наступного разу, коли вам здається, що ви можете перегнати товарняк, подумайте ще раз!» А тоді гудів паровозний гудок, а за ним було чути, як розбивається скло і зминається метал, а потім з’являлося фото загиблих підлітків, розкиданих серед уламків розвалюхи, яку знівечив локомотив Південної тихоокеанської залізниці.

Лункий голос питав: «Думаєте, обходити шкільний автобус безпечно? Що ж, подумайте ще раз!» — і на екран вигулькувало провінційне шосе на дві смуги, всипане скаліченими тілами дітей.

Іншим видовищем, яке Рендал міг назвати найгіршим у своєму житті, були журнали про справжні злочини, які тримали в перукарні під стосом «Плейбоїв». Сторінка за сторінкою фотографії показували місця насильницьких діянь. Звірства. Наприклад, оголену жінку, миловидну, якщо не зважати на те, що її руки й ноги були відрубані сокирою м’ясника, — вона лежала у відкритій валізі, а