Читати книгу - "Книга змін"

черевиків і ті, хто катував його, пов’язані один з одним, це зрозумів би й дурень. Маша боялася їх. Он як тремтів її голос, коли вона відповідала на одне-єдине коротке запитання «міцних черевиків». А вони звикли тут командувати.

Крокували по-хазяйськи. У довгі розмови не заходили. Словом, поважні хлопці. А отже, їм він потрібен для чогось дуже важливого. У будь-якому разі, нічого доброго візит цих хлопців сліпому бранцеві не обіцяв. «Але треба все ж зрозуміти, для чого я їм потрібен живий і відносно здоровий», — вирішив собі Рем.

Уранці наступного дня в його палаті знову затупотіли черевики, але не так упевнено і більш метушливо. Людей троє, визначив Рем, і з них одна молода жінка. Вона була головною. Решта двоє її постійно питали про те, що робити, і вона їм віддавала команди.

— Петличка? — запитував її чоловічий голос.

— Нет, динамического хватает.

— Штатив или с плеча?

— Со штативом очень похоже на постановку. Давай с плеча.

— Но, Ирада, — заблагав чоловік. — Мы же никуда не торопимся. Оно же все будет вверх-вниз дергаться. Есть же время сделать красиво!

— Я сказала тебе «с плеча», значит, с плеча. Делай, что услышал, — твердо заявила жінка, яку назвали Ірада.

Кімната наповнилась хаосом звуків. Сумки та кофри люди ставили на підлогу, знову підіймали і знову ставили. Змійки з противним вищанням то відкривалися, то закривалися.

— Ирада, а свет ставим?

— Какой на фиг свет! Я же сказала, делаем максимально просто и репортажно.

«Нічого собі! Це ж телебачення», — здогадався Рем. З того, як Ірада та її хлопці розспівували голосні («Ка-а-кой на фиг») і скорочували слова («делай, че услышал»), полонений зрозумів, що знімальна група з Москви. Вони не питають у нього, чи згодний він зніматися. Отже, дозвіл отримали в кожному разі. І навіть якщо він упреться рогом і відмовиться відповідати на питання, — а ця Ірада, напевне, почне ставити питання, — то вони все одно його знімуть. І все, що він скаже чи не скаже, використають проти нього. Але в розмові з цією тіткою можна бодай спробувати з’ясувати мету телезйомки. Треба зрозуміти, до чого його готують.

Ірада користувалася якимись дуже різкими жіночими парфумами. Так здавалося Ремові, у якого з втратою зору всі інші чуття надзвичайно загострилися. Будь-яка додаткова інформація про довкілля допомагала йому вижити. Він ніколи не знався на жіночих парфумах, однак, лежачи на лікарняному ліжку, навчився розрізняти медсестер, які іноді до нього підходили, не лише за звуками кроків, але й за шлейфом парфумів. Жінки навіть на війні хочуть залишатися привабливими. Запах Маші, наприклад, сліпому бранцеві здавався таким же ласкавим, як і їі руки.

А в Іради парфуми були агресивними. Вони привертали увагу й водночас пригнічували всяке бажання мати інакшу точку зору, ніж власниця аромату. «Я тут господиня», — ніби казала вона, закодувавши слова в запахи, і з нею ніхто не сперечався. Та це діяло лише в тому випадку, коли запах був ледь уловимим. А для сліпого Рема з загостреним, як у бродячого пса, нюхом концентрація аромату її парфумів видавалася завеликою. Це був явний перебір, що викликав роздратування і цим звільняв Рема від підсвідомого бажання коритися. Думки його були вільними.

— Скажите, сколько времени вы находитесь в плену и как с вами обращаются в госпитале? — запитала Ірада умисно гучним голосом. Вона не вважала за потрібне привітатись і відразу перейшла до інтерв’ю. Рем зрозумів, що камера вже працює.

— В госпитале нормально, — відповів він, із легким натиском вимовивши слово «госпіталь», мовляв, там, де його тримали до госпіталю, нічого доброго з ним не відбувалось. — А сколько нахожусь здесь, не помню.

«Треба бути обережним, — подумав він. — Ця Ірада, напевне, прийшла в супроводі бойовиків».

Дійсно, телевізійники прийшли в супроводі озброєних людей, тільки ті не зайшли в палату, а лишилися чекати в коридорі. З-за дверей потягло запахом цигаркового тютюну.

— Вы кадровый офицер украинской армии? — продовжила Ірада інтерв’ю, що скидалося на допит.

— Нет, я доброволец, — спокійно відповів Рем.

— Из какого батальона?

— Я не успел присоединиться ни к какому батальону.

— Тогда почему же вас задержали на территории Луганской Народной Республики, да еще и со снайперским ружьем?

— Я просто заблудился. А ружье купил… — він хотів сказати «в военторге», як любив говорити Великий Пу, але тільки усміхнувся, — купил… и с ним приехал на фронт. Вот и все.

— Но у нас есть… — Ірада затнулася, — у ополченцев есть подозрение, что вас отправили сюда со специальным заданием.

— Каким? — щиро здивувався Рем. — Проверьте мою винтовку, из нее не сделано ни единого выстрела.

Пауза.

Ірада вийшла з палати. Рем напружив свій слух і вловив приглушену розмову журналістки з людьми, які стояли за дверима.

— Он говорит, что не стрелял ни разу из винтовки. Это правда?

— Ну, не стрелял. В тот день